"Та не варто дуркувати, — сказав він собі, коли подорослішав. — То була лише байка, а місіс Портлі геть не свята: мама розповідала, що стара розлучилася, коли ще жила в Кіттері,[751] а ще вона грає в бінго в церкві Святої Марії, що в Бенгорі, а справжні християни не грають в азартні ігри — справжні християни лишають цю бридку справу католикам та язичникам".
То все було цілковито слушно, та легше йому не ставало. Історія про облатку, що перетворила воду в туалеті на кров, турбувала й гнітила його, деякий час він навіть не міг спати. Якось уночі він подумав, що найпевніший спосіб позбутися цього страху — самому взяти шматок хліба, вкинути його в унітаз та подивитися, що ж буде далі.
Та в нього не вистачало духу на такий експеримент. Його раціональний мозок здригався від образу крові, яка ширилася у воді хмарою й засуджувала, прирікаючи до пекла; він не міг перебороти те магічне закляття: "Прийміть, споживайте, це Тіло Моє; пийте, це є Кров Моя, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів".
Ні, на цей дослід він так і не зважився.
— Гадаю, всі релігії дивні, — мовив він.
"Дивні, та могутні, — додав його мозок, — мало не магічні… Чи це вже БОГОХУЛЬСТВО?" Едді замислився про тварюку, яку вони побачили на Нейболт-стрит, і вперше він помітив божевільну паралель — урешті-решт, перевертень з'явився з туалету.
— Йой, та всі поснули чи що? — сказав Річі й пожбурив паличку від "Ракети" до риштака. — Коли-небудь бачили, щоб у місті було так тихо? Вони що, всі подалися до Бар Гарбору?[752]
— Г-г-г-гей, х-х-хлопці! — прогорлав іззаду Білл Денбро. — За-заждіть!
Едді із захопленням крутнувся на голос, як завше, радий його чути. Його друг вигулькнув з-за рогу на Костелло-авеню, крутячи педалі Сілвера. Позаду їхав Майк — його "швінн" був зовсім новий, та він усе одно ледве встигав за Біллом.
— Нумо, Сілвере, ГАЙДААА! — кричав Білл.
Він підлетів до них на швидкості десь двадцять миль на годину; лопотіли крила на прищіпках. А тоді він крутнув педалі назад, загальмувавши, і колесо намалювало на асфальті довгий та прегарний гальмівний слід.
— Заїкуватий Білле! — вигукнув Річі. — Як ся маєш, хлопче? Гм, шоу за діла… Шоу за діла… Як діла, хлоупче?
— Н-н-нормально, — сказав Білл. — Ти не бачив Бена ч-чи Б-б-беверлі?
Під'їхав Майк. На його обличчі маленькими крапельками виступив піт.
— Чорт забирай, з якою швидкістю гасає цей велик, га?
— Я н-не зн-зн-знаю т-точно. З д-досить швидкою, — засміявся Білл.
— Я їх не бачив, — сказав Річі. — Напевне, вони зависають у Пустовищі. Співають у два голоси. "Ш-ш-бум, ш-ш-бум… яда-да-да-да-да-да… люба, ти схожа на сон"[753].
Стен Юріс удав, наче його знудило.
— Це йому заздрісно, — підморгнув Річі до Майка. — Жиди не вміють співати.
— Б-б-б…
— Біп-біп, Річі, — договорив за нього сам Річі, і всі зареготали.
Вони знову рушили до Пустовища. Майк із Біллом позлазили з велосипедів і тепер вели їх.
Спочатку вони жваво базікали, та потім розмова згасла. Поглянувши на Білла, Едді помітив збентеження на його обличчі й подумав, що, мабуть, тиша подіяла також на нерви його друга. Він знав, що Річі лише жартував, та справді скидалося на те, що всі поїхали до Бар Гарбору… або ще кудись. Жодного авто на вулиці, жодної бабці з продуктовим візком…
— Оце так тиша, га? — заговорив Едді, та Білл лише кивнув.
Хлопці перетнули Канзас-стрит, перейшовши на бік вулиці, що був ближче до Пустовища, і тоді вони побачили, як до них біжать, волаючи, Бен та Беверлі. Едді вразив вигляд подруги: Беверлі завжди була така охайна, зажди з чистим волоссям, зібраним у хвостик. Наразі ж вона була з ніг до голови вкрита якоюсь бридотою. Очі дикі, мало не на півобличчя. На одній щоці пломеніла подряпина. Джинси вимащені якимсь лайном, блузка подерта.
Бен біг трохи позаду — захекався, живіт стрибав угору-вниз.
— Нам не можна в Пустовище, — видихнула Беверлі. — Ті хлопці… Генрі… Віктор… вони десь там… ніж… у нього ніж…
— Т-тихше, — сказав Білл і тієї ж миті кинувся до неї — як завше, не роздумуючи, майже несвідомо.
Він кинув погляд на Бена. Той якраз підбігав до них: щоки розпашілися, широкі груди важко здіймаються.
— Великий Білле, Бев каже, що Генрі здурів, — мовив Бен.
— Та бляха, невже він колись був сповна розуму? — бовкнув Річі й чвиркнув крізь зуби.
— 3-заткнися, Р-річі, — сказав Білл і знову поглянув на Беверлі. — Ро-розказуй.
Едді машинально сягнув по інгалятор до кишені джинсів. Він поки що не розумів, що до чого, але вже було ясно: справи кепські.
Ледве стримуючись, Беверлі переказала їм дещо скорочену версію того, що з нею трапилося, почавши з місця, коли її наздогнали Генрі та Віктор із Ригайлом. Вона не розповіла їм про батька — Бев було надто соромно.
Коли вона замовкла, Білл деякий час стояв мовчки, спершись грудьми на Сілвера: руки в кишенях, голова опущена. Інші чекали, раз по раз зиркаючи на відбійник, який біг уздовж дороги на межі зі спуском до Пустовища. Білл думав, думав довго, і ніхто його не турбував. Едді сяйнуло, отак просто й зненацька, що розігрується фінальний акт. То ось що то була за тиша! Тиша, в якій принишкло відчуття, наче всеньке місто втекло, полишивши по собі лиш порожні шкаралупи домівок.
Річі думав про світлину з Джорджевого альбому, яка враз ожила.
Беверлі думала про батька та його порожні очі.
Майк, думав про птаха.
Бен думав про мумію та мертвотний, цинамоновий запах.
Стен Юріс думав про сині джинси, геть мокрі, зчорнілі, про руки, білі, наче зіжмаканий папір, про воду, яка скрапувала з пальців.
— Хо-хо-ходімо, — нарешті мовив Білл. — Ми с-с-пускаємося.
— Білле… — невпевнено пробубнів Бен. — Беверлі каже, що Генрі справді втратив розум. Каже, що він хотів убити…
— В-в-воно не їхнє, — сказав Білл, тицьнувши праворуч і вниз на зелений кинджал Пустовища — на зарості, на покручені дерева, на бамбук, на сонячне сяйво, що вигравало на воді. — Ц-ц-це не їхня в-в-власність, — він крутнувся до них із суворим обличчям. — Мені на-на-ндбридло їх бо-бо-боятися. Ми здолали їх у битві на ка-камінцях, і якщо т-т-треба б-буде, здолаємо ще р-раз.
— Та Білле, — озвався Едді, — що, коли вони не самі?