"Ми те піймаємо, сракопикий! Ми тобі розіб'ємо окуляри!"
"Кріс, — раптом скинулося в голові. — Прізвище в того було Кріс. Віктор Кріс".
О боже, це не було тим, що йому хотілося б пам'ятати, та ще таке прадавнє, але, здавалося, це не мало щонайменшого значення. Щось відбувалося глибоко в сховищах, там, углибині, де Річард Тозіер зберігав свою приватну колекцію Старих Золотих Хітів. Там відчинялися двері.
"От тільки там не диски, хіба ні? Там, углибині, ти не Річ Диски Тозіер, віртуозний диджей радіостанції "КЛАД" і Людина Тисячі Голосів, хіба не так? А те, що там відкривається… то не зовсім двері, хіба ні?"
Він спробував витрусити геть ці думки.
"Що варто пам'ятати, то це те, що я в порядку. Я в порядку, ти в порядку. Річ Тозіер у порядку. Не завадило б викурити сигарету, та й годі".
Він кинув чотири роки тому, але зараз варто було б покурити, атож.
"Там не диски, а мертвяки. Ти був глибоко їх поховав, але саме зараз там відбувається якогось роду землетрус і земля випльовує їх угору, на поверхню. Там, углибині, ти не Річард Диски Тозіер; там, углибині, ти просто Річі Чотириокий Тозіер, і ти зі своїми друзями, і ти такий переляканий, що відчуваєш, ніби твої яйця перетворюються на виноградне желе "Велч".[84] І там не двері, й вони не відчиняються. Там розколюються домовини і вампіри, про яких ти думав, що вони мертві, знову вилітають на волю".
Сигаретку, лише одну. Навіть "Карлтон"[85] згодилася б, заради Христа солодкого.
"Ми те піймаємо, чотириокий! Ми тобі ЗГОДУЄМО твій йобаний ранець!"
— "Таун Хаус", — озвався чоловічий голос з характерною для янкі вимовою; голос той пробіг через усю Нову Англію, Середній Захід і попід казино Лас-Вегаса, щоб досягти його вуха.
Річ запитав у голосу, чи може той зарезервувати для нього номер у "Таун Хаусі", починаючи з завтрашнього ранку. Голос відповів, що може, а потім запитав, на який термін.
— Не можу сказати. У мене… — Річ затнувся на якусь хвильку.
А що саме було в нього? Мисленими очима він побачив школярика з картатим ранцем, який втікає від грубих мугирів; він побачив хлопчика в окулярах, худенького хлопчика з блідим обличчям, яке немовби кричало: "Вдар мене! Нумо, давай, вдар мене!" кожному зустрічному хулігану. "Ось мої губи! Розтовчи їх мені об зуби! Ось мій ніс! Розкривав його добряче і зламай, якщо зумієш! Вгати по вуху, щоб воно розпухло, як цвітна капуста. Розсічи брову! Ось моє підборіддя, так і просить удару й нокауту! Ось мої очі, такі сині й такі величезні за цими ненависними, ненависними окулярами, за цими окулярами в роговій оправі, одна дужка яких тримається за допомогою клейкої стрічки. Розбий ці окуляри! Вжени скалку скла мені в око і замкни його тим навіки! Чорти забирай!"
Він заплющив очі й промовив:
— Розумієте, у мене бізнесова справа в Деррі. Я не знаю, скільки часу забере трансакція. Як щодо трьох днів, з опцією поновлення?
— З опцією поновлення? — перепитав із сумнівом готельний реєстратор, і Річ терпляче чекав, поки той переварить це в своїй голові. — О, я вас зрозумів! Це вельми добре!
— Дякую, і ще я… e… сподіваюся, ви зможете проголосувати за нас у листо'аді (заговорив Джон Фіцджералд Кеннеді). Джекі хоче… е… перео'ла'нати… е… Овальний кабінет, і я вже підготував ро'оту цілком гідну мого… е… брафа Боббі[86].
— Містере Тозіере?
— Слухаю.
— Гаразд… хтось інший втрапив на нашу лінію на кілька секунд.
"Всього лиш один старий політик з ПДП, — подумав Річ. — З Партії Давно Померлих, якщо вам раптом стане цікаво. Хай вас це не хвилює".
Його пробрав дрож, але він знову собі відчайдушно нагадав: "Ти в порядку, Річе".
— Я теж почув, — сказав Річ. — Мабуть, лінії перемкнулися. То як там щодо того номера?
— О, з цим жодних проблем, — сказав клерк. — Бізнес у нас тут, у Деррі, ворушиться, хоча й не процвітає по-справжньому.
— Справді?
— О, ейа, — підтвердив клерк, і Річ знову здригнувся. І це він також був забув — це просте, характерне для півночі Нової Англії. "О, ейа", замість "так".
"Ми те піймаємо, гаденя!" — крикнув примарний голос Генрі Баверза, і Річ відчув, як усередині нього затріщали, відкриваючись, ще домовини; той сморід, що він вловив, був смородом не розкладених тіл, а розкладених спогадів, і в якомусь сенсі це було навіть гірше.
Він повідомив клерку в "Таун Хаусі" номер своєї картки "Америкен Експрес" і поклав слухавку. Потім він зателефонував програмному директору "КЛАД" Стіву Ковелу.
— Що трапилось, Річе? — спитав Стів. Останні рейтинги "Арбітрона"[87] показували "КЛАД" на верхівці людожерського лос-анджелеського ринку ФМ-радіостанцій, тож відтак Стів перебував у пречудовому настрої — дякувати Богу за маленькі радощі.
— Ну, ти, можливо, пошкодуєш, що спитав, — сказав він Стіву. — Я вшиваюся.
— Вшива… — він дочув нахмуреність у голосі Стіва. — Здається мені, я тебе не вловлюю, Річе.
— Я мушу взути свої бугі-черевички[88]. Я від'їжджаю.
— Що ти маєш на увазі під "від'їжджаю"? Згідно з графіком, який я маю зараз перед собою, ти завтра в ефірі з другої дня до шостої вечора… точно так, як завжди. І зокрема, у тебе інтерв'ю в студії з Кларенсом Клемонсом о четвертій. Ти знаєш Кларенса Клемонса[89], Річе? Той, що про нього можна сказати "нумо, подуй, Велетню"[90].
— Так само як зі мною, Клемонс може поговорити з Майком О'Харою.
— Клемонс не бажає говорити з Майком, Річе. Клемонс не бажає говорити з Боббі Расселом. Він не бажає говорити зі мною. Клемонс великий фанат Бафорда Слинь-Поцілуя та Ваєта, вбивці-пакувальника. Він бажає говорити з тобою, друже мій. А я не зацікавлений у тому, щоб роздратований двохсотп'ятдесятифунтовий саксофоніст, якого колись було ледь не запросили до професійної футбольної команди, почав оскаженіло гасати по моїй студії.
— Я не пригадую, щоб він бодай колись скаженів, — сказав Річ. — Тобто ми зараз балакаємо про Кларенса Клемонса, а не про Кіфа Муна[91].
У телефоні запала тиша. Річ терпляче чекав.
— Ти ж це несерйозно, правда? — нарешті запитав Стів. Тон у нього був жалібний. — Я маю на увазі, якщо тільки в тебе мати не померла щойно, чи тобі треба видаляти пухлину з мозку, чи щось інше подібне… таке називається підсиранням.