Побачивши в п'ятничному числі "Ньюз" рекламу подвійного суботнього "Шок-сеансу", він геть забув, як погано йому спалося минулої ночі та як він врешті-решт піднявся і ввімкнув світло у своїй стінній шафі, насправжки дитячий трюк, але він не міг і на крихту заснути, поки цього не зробив. Але вранці все знову здавалось нормальним… ну, майже. Він почав думати, що, можливо, у них із Біллом трапилась спільна галюцинація. Звісно, порізи у Білла на пальцях не були галюцинацією, але, може, він просто порізався об краї деяких аркушів в альбомі Джорджі. Доволі цупкий папір там. Цілком можливо. Крім того, нема такого закону, що змусив би його наступні десять років тільки й думати про це, авжеж? Нє-а! Отаким-от чином, після досвіду, який напевне змусив би будь-кого дорослого бігти шукати найближчого мозкоправа, Річі Тозіер прокинувся, добряче поснідав млинцями, побачив у газеті на шпальті "Розваги" оголошення про два фільми жахів, перевірив свої кошти, з'ясував, що їх трохи не вистачає ("не існує" наразі було б точнішим визначенням), і почав чіплятися до батька, щоб той доручив йому якусь роботу.
Батько, котрий вийшов до сніданку вже одягненим у свій білий халат дантиста, поклав на стіл спортивний розділ газети й налив собі другу чашку кави. Батько був приємної зовнішності чоловіком з худорлявим обличчям. Він носив окуляри в сталевій оправі, мав невеличку лисину поза тіменем і мусив померти у 1973 від раку гортані. Він подивився оголошення, на яке показував Річі.
— Фільми жахів, — промовив Вентворт Тозіер.
— Йо, — підтвердив Річі, щирячись.
— Схоже, ти волієш піти.
— Йо!
— Схоже, ти можеш померти в корчах від розчарування, якщо тобі не вдасться побачити цих двох сміттєвих фільмів.
— Йо, йо, так і буде! Я знаю, що так і буде! Гаплииик!
Річі упав зі стільця на підлогу, вчепившись руками собі в горло, і висолопив язик. Це був традиційний химерний спосіб Річі вмикати свій чар.
— О Боже, Річі, чому б тобі це не припинити, будь ласка? — запитала мати від плити, де вона смажила йому пару яєць та пекла млинці.
— Оце так справи, Річе, — почав його батько, коли Річі повернувся на стілець. — Гадаю, я, мабуть, забув у понеділок видати тобі кишенькові гроші. Це єдина причина, яку я можу собі уявити, чому тобі знову потрібні гроші в п'ятницю.
— Ну…
— Пішли?
— Ну…
— Це надзвичайно глибока тема для хлопця з таким мілким розумом, — сказав Вентворт Тозіер. Упершись ліктем у стіл, а підборіддям собі в долоню, він роздивлявся на свого єдиного сина з виразом, що здавався глибоким захопленням. — І на що ж вони пішли?
Річі моментально запав у Голос Англійського Мажордома Тудлза:
— Ну, я витратив їх, господ'рю, хіба ні? Те-се, коржики та всяка така гниль! Моя частка зусиль у цій війні. Всі мусять робити власний внесок, щоби відбити тих кривавих гунів, хіба не так? Невеличка скрута, еге ж бо? Трохи сутужне становище, а що не так? Трохи…
— Трохи несосвітенного лайна, — проказав дружелюбно Вент і потягнувся по полуничний конфітюр.
— Звільніть мене від вульгарності під час сніданку, якщо ваша ласка, — сказала Меґґі Тозіер своєму чоловікові, підносячи на стіл яйця для Річі. А до Річі: — Я, між іншим, не розумію, навіщо тобі хочеться забивати собі голову таким жахливим сміттям?
— Ой, мам, — мугикнув Річі.
Зовні він був пригніченим, усередині торжествував. Він умів читати обох своїх батьків, як книжки, — добряче зачитані й дуже любимі книжки — і був упевнений, що отримає бажане: робочі завдання і дозвіл піти в суботу на денний сеанс у кіно.
Вент нахилився до Річі й широко посміхнувся:
— Гадаю, я маю для тебе потрібну мені справу, — мовив він.
— Правда, тату? — відгукнувся Річі й посміхнувся навзаєм… трішечки непевно.
— О, так. Ти знаєш наш моріжок, Річі? Ти знайомий з нашим моріжком?
— Дійсно, так, господ'рю, — сказав Річі, знову стаючи, чи то намагаючись знов стати, Тудлзом. — Трохи кошлатий, ой леле?
— Ой леле, — погодився Вент. — От ти, Річі, і виправиш цей стан.
— Я виправлю?
— Ти. Покоси його, Річі.
— Гаразд, тату, звичайно, — сказав Річі, але жахлива підозра зненацька розквітла у нього в мозку. Можливо, тато має на увазі не тільки галявину перед будинком?
Усмішка Вентворта Тозіера поширшала до хижого акулячого оскалу:
— Весь моріжок. О, дитино-ідіоте, плід мого лона. Спереду. Ззаду. По боках. А коли закінчиш, я перехрещу тобі долоню двома зеленими папірцями з подобизною Джорджа Вашингтона на одному боці й зображенням піраміди, увінчаної Вічно Задивленим Очиськом, на іншому.
— Щось я тебе не розумію, тату, — сказав Річі, боячись, що все він таки второпав.
— Два бакси.
— Два бакси за весь моріжок? — скрикнув Річі голосом пораненого. — Це ж найбільший газон у всьому кварталі! Господи, тату!
Вент зітхнув і знову підібрав свою газету. Річі побачив заголовок на першій шпальті: "ЗНИКНЕННЯ ХЛОПЧИКА ВИКЛИКАЄ НОВІ ПОБОЮВАННЯ". Він мелькома подумав про дивний фотоальбом Джорджа Денбро — але то безперечно була галюцинація, а якщо навіть і ні, то те було вчора, а зараз сьогодні.
— Гадаю, тобі не так вже й сильно хочеться подивитися ті фільми, як тобі спершу здавалося, — промовив Вент з-поза газети. За мить над її верхнім краєм з'явилися його очі, вивчаючи Річі. Роздивляючись його трішечки самовдоволено, якщо правду казати. Вивчаючи його так, як у покері гравець з каре вивчає понад віялом своїх карт опонента.
— Коли це роблять близнюки Кларки, ти даєш їм по два долари кожному.
— Так і є, — визнав Вент. — Але, наскільки мені відомо, вони не хочуть піти завтра в кіно. Або, якщо хочуть, у них, мабуть, є кошти на цей випадок, оскільки останнім часом вони не вигулькували, щоб перевірити стан забур'янення довкола нашої оселі. Ти ж, з іншого боку, бажаєш піти, але виявляєш, що не маєш для цього коштів. Той тиск, що ти його зараз відчуваєш у себе в животі, може бути від п'яти млинців і двох яєць, які ти з'їв на сніданок, Річі, або від того, що ти опинився в глухому куті, до якого я тебе упровадив. Знай-знай. — І очі Вента знову потонули за газетою.
— Він мене шантажує, — звернувся Річі до матері, яка їла сухий тост. Вона знову намагалася скинути вагу. — Це саме шантаж, я просто сподіваюся, ти це розумієш.