— Ти справді умовив його їхати до Києва, і то добре, але пощо вбив брата мого?
— Княже Володимире! — жахнувся Блюд. — Я убив князя? Клянусь усіма богами, я без меча прийшов сюди, на Гору, то вої-гридні в сінях пройняли його мечами, через що й утекли...
— Не послушествуй на гриднів-воїв ложно і не клянись всіма богами, аще ніякого бога в серці не маєш. Скажи краще, за скільки золотників продав душу брата мого Ярополка? Мовчиш? Воєводи, заведіть головників.
Двох гриднів, тих самих, що вбили Ярополка, завели до палати. Вони впали на коліна.
— Винні, — говорили гридні. — Змилуйся, княже!
— Хто намовив вас убити князя Ярополка? Скільки й хто вам платив за смертовбивство мого брата?
— Ось він... Воєвода Блюд! — разом заволали вбивці. — Він уже раніше домовлявся, нині знову прийшов до нас, дав по сто гривень, сказав, що такий твій загад. Ми ниці, убогі люди, змилуйся над нами.
— Чуєш, воєводо, — звернувся до Блюда князь. — Чи правда те, що говорять відоки? Блюд мовчав.
— Виведіть їх, — велів князь,! гриднів вивели з палати. Настала тиша. Жарко горіли свічі. Крізь розчинені двері віяв вітер з Дніпра.
— Бачиш, — почав князь Володимир, — кому ти дав у руки меч?! Я судитиму їх по покону. Але як, за яким законом і поконом судити мені тебе, вбивцю брата мого Ярополка?
— Помилуй, княже! — заволав Блюд і вдарився головою об підлогу. — То є правда, правда, але, вір мені, Ярополк нахвалявся тебе вбити, він би і вбив тебе...
— Мовчи, воєводо! — сердито крикнув князь Володимир. — Не тобі судити князів, кожне слово твоє облуда й лжа... Ти називався Блюдом, справді ж ти Блуд, чуєш — Блуд, і токмо так прозиватимуть тебе люди. По обітниці своїй я тобі, аки приятелю, думав честь воздати, а нині суджу яко зрадника й убивцю князя-брата.
Князь Володимир якусь хвилину помовчав, далі звернувся до воєвод і мужів:
— Візьміть цього головника, що вбив брата мого Ярополка, і, як пса... скарайте киями! А двір його — на поток і пограбування, як велить закон.
Блуда скарали на світанні в передградді, над Боричевим узвозом, при людях, як звичайно карали головників і татів...
Його привели туди одягнутого в подерту стару рядовину, із зав'язаними позаду руками, поставили перед стовпищем людей. Страшними, широко розплющеними очима дивився на них Блуд, шукаючи помочі, водив головою то праворуч, то ліворуч.
Але помочі не було. Усі в городі знали, що сталось на Горі; нині борич ще раз кричав над узвозом вирок князя.
— Убити його! Во пса місто! Убити! Яко головника, яко татя! — лунали голоси. Блуд упав на коліна.
— Змилуйтесь! Змилуйтесь!
І чомусь у цю страшну хвилину він згадав грушу, під якою закопаний був мішок з золотом: пропадає воєвода Блуд, пропадає й його золото.
— Змилуйтесь! Все віддам!
— Во пса місто! Бийте його, бийте!
Гридні підняли киї, вдарили Блуда. І звершився суд, мертве тіло воєводи покотилось по кручі. Того ж дня двір його було віддано на поток і пограбування.
6
Князя Ярополка поховали по грецькому обряду — з священиком і півчою — на Воздихальниці, недалеко від могили княгині Ольги.
Віддати почесть князеві прийшло багато воєвод і бояр, уся Гора — — вони знали, як покарав князь Володимир убійника Ярополка, знали, що він стоїть біля корсти, буде на погребі.
З Родні прибула до Києва й княгиня Юлія, за якою Володимир послав гінців, — засмучена, стомлена після далекої дороги, стояла вона в темному платні, з покривалом на голові над тілом свого мужа.
Володимир був на похороні, ішов за саньми, на яких везли дубову корсту, схилив голову, коли корсту ставили в кам'яну, червоного шиферу, гробницю, першим кинув горстку землі на свіжу могилу.
Після того справляли тризну — так вимагає гюкон, так, — Володимир чув про це, — хотіли бояри, так, — здавалось самому йому, — легше буде замиритись якщо не з братом, то хоч з його душею.
Тризну справляли в гридниці, князь Володимир велів нічого не шкодувати, столи вгинались від усіляких страв, скрізь попід стінами стояли діжки з медом і олом, багато переварів поставили на Горі, в передградді й на Подолі.
Багато людей зібралось у гридниці — тут були воєводи, що прийшли в Київ з Володимиром, але набагато більше воєвод, бояр, мужів, що тікали з Ярополком до Родні, а нині вже були тут, — вони стиха лізли, перлись на тризну.
Ніхто з них, звичайно, не говорив про покійного князя — його не було вже на Горі, душа його витала у вирії, — ті, що недавно підтримували Ярополка, славили тепер князя Володимира, пили за нього меди й ол, бажали щастя, здоров'я, слави.
Князь Володимир також пив, випив він, либонь, не менше, ніж інші, але меди й ол не п'янили його, був він цього вечора неспокійний, стривожений.
О, хто-хто, а він знав ціну словам, які розсипали, наче золото, круг нього, тут сиділи мужі, що були ворогами його батька, до нього підходили з чарами мужі, що підбурювали Ярополка, це співала різними голосами, славила князя Гора, яка вигнала за стіни города його матір.
Прийшла на тризну й Юлія, вона сиділа з боярськими жонами, що підтримували, втішали її. Було пізно, коли вона встала з-за столу, непомітно відступила назад, зникла в переходах.
Володимир відчував, що йому також несила тут сидіти: тризна справлена, душа Ярополка може заспокоїтись, князеві хотілось бути в своїй світлиці, залишитись на самоті з своїми думками, просто спочити.
Він встав з-за столу, попрощався з боярами і воєводами, пішов у кінець гридниці, а там потрапив переходами до терема, минув сіни, де стояла мовчазна сторожа, й став підійматись на верх. Відгомін голосів у гридниці залишився позаду, на верху терема було тихо й темно, один тільки світильник горів у кінці переходів, розливаючи навкруг жовтувате світло. У цій півтемряві князь прямував до своєї світлиці, звуки його кроків глухо відбивалися в довгих переходах...
І раптом він зупинився. Біля дверей Золотої палати стояв хтось у темному. Ось постать ворухнулась.
— Хто ти? — запитав князь.
Та марно він і запитував. Коли Володимир ступив ще один крок уперед, пізнав княгиню Юлію.
Княгине! — промовив він. — Чому ти тут стоїш? Чому цс йдеш спочивати?
— Я знала, що ти тут пройдеш, і ждала тебе, — тихо відповіла вона.