Так вона й плистиме, бо, якщо десь і пристане до берега, її відштовхнуть полочани — у них свій покон, нехай лодія з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далі — до далеких скелястих берегів Свеаріке.
Надходив вечір. Лодії вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березі, а тоді піднялась крутою стежкою на гору і зникла у воротях города.
5
Велика стравниця князя Регволда мала головні двері з півдня, від Полоті, — для хазяїна і дружини його, ще одні, з півночі, — для дворян. Посередині стравниці стояв великий стіл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тільки сісти, а й покласти меч і щит. Тут після бою під стінами города й у дітинці князь Володимир зібрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похід далі.
Надворі вже стемніло. Дворяни запалили на столах залиті ведмежим салом світильні, гноти яких нестерпно чаділи, поставили горнці й дерев'яні миски з м'ясом, рибою, різним зіллям, корчаги з медом і олом.
Це була звичайна вечеря воїв після ратного труда, пожива для стомленого тіла, услада покаліченому в жорстокій січі.
У цей же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.
Вогні палали й далеко за Полотськом, на берегах Двіни, над Дриссою й на Поозер'ї — то полочани одержали вість, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нічної пітьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира.
— Слава Володимиру! — гриміло в стравниці, де так недавно сидів і пирував князь Регволд.
— Слава Володимиру! — лунало скрізь у городі й по долині.
Тільки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирішальну годину велів воям у дітинці обернути мечі проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотів залишити посадником своїм у Полотську.
— Залишаю тобі невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир і тиша повинні стояти в Полотській землі, блюди їхні закони й покони, дивись на захід, звідки невпинно загрожує ворог, дивись і на схід, посилай нам підмогу.
— А як бути з дочкою Регволда? — запитав Путята.
— Полочани поважають Рогнедь, — вставив слово тисяцький Свид. — Дівчина справедлива, смілива, на ловах іде поряд з мужами, з убогими щедра, не рівня своєму батькові.
— Здається, ми її також не скривдили? — звернувся Володимир до Путяти.
— Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братів по локону, поклала їх у лодію, що попливла до моря.
— Мертвим — прощення й тлін, живим — життя, — промовив князь Володимир. — Але що це? — занепокоївся він, подивившись на затягнуті прозорою шкірою віконця в стравниці, що почервоніли, ніби налилися кров'ю.
Далі все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати їдкий дух смоли, воєводи кинулись до дверей, але ті були підперті знадвору, шкіряні віконця почали горіти й лопатись. Крізь віконця долетів шум багатьох людей, брязкіт мечів, крики. По всьому було видно, що хтось підпалив стравницю.
І раптом двері розчинились, їх відбили зовні. Воєводи й князь притьмом вибігли в двір, де побачили багатьох воїв, які гасили вогонь, а разом бились з невідомими людьми.
— Зрада! — кричали вої. — Вас хотіли спалити живцем, княже! Вони полили стіни смолою, замкнули всі двері. Ми піймали їх, одних порубали, інших схопили, все це — свіони, слуги Регволда, а вела їх змія — дочка князя. Ось їх і женуть, всі ми відоки того, що сталось. Дозволь скарати їх і у бійницю разом з ними.
Воїв біля стравниці ставало все більше й більше — одні розповідали іншим про підпал, звідусіль линули голоси:
— Скарати головників!* (* Головний — убивця) Смерть убійниці! Смерть! Привели й паліїв. У світлі смолоскипів князь Володимир побачив кількох закривавлених воїв-евенів, яких штовхали в спини, жінку в темному одязі, у якої були зв'язані за спиною руки.
— Смерть їм, смерть! — волали вої, і вже гострі мечі заблищали над головами паліїв і дочки полотського князя.
Але в цей час пролунав дужий, рішучий голос князя Володимира:
— Пощо поспішаєте, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому... Усіх паліїв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо... Заведіть і стережіть її в теремі. Завтра буде суд!
6
Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред світлиці — висока, струнка, темне платне облягало тонкий стан і високі груди, обруч на голові туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота і нібито аж світилося; Рогнедь, як жінка півночі, мала голубі очі кольору морської води, дрібні її зуби були сліпучо-білі, вся вона була дужа, міцна, засмагла, але водночас напрочуд чарівна, красива, і Володимир на якусь хвилину навіть замилувався нею — зухвалою, сміливою.
— Ти велів привести мене сюди, — промовила Рогнедь. — Говори, я слухаю.
— Так, я велів привести тебе сюди, — відповів їй Володимир, — бо не хотів, щоб мої вої вбили тебе. — Він хвилинку помовчав і додав: — Не думай, проте, що вої мої убійники й розбишаки, — вони хотіли й мусили тебе вбити, бо ти підняла руку на їхнього князя... Древній наш закон каже: око за око, зуб за зуб.
— Навіщо ж ти тоді, — зухвало крикнула вона, — вирвав мене з їхніх рук? Закони і у вас, і у нас однакові. Око за око, зуб за зуб — так я хотіла помститись ворогам, які вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли мені, краще б я померла під вашими мечами... Гаразд, княже, не будемо багато говорити — убий ти мене сам...
Князь Володимир посміхнувся.
— Я вислухав тебе, але не розумію, чому мушу вбивати?
— Ти впився кров'ю і прийшов по дань, — почала вона. — Ти — син рабині і сам трел* (* Трел — раб (швед.) — уже раніше посилав своїх слів і вимагав, аби батько мій скорився тобі, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мій узяв меч проти тебе, а я не захотіла роззути й не роззую сина робочича. Далі ти знаєш усе — це Один велів мені помститись, бо ти вбив мого батька й братів, але я не зуміла цього зробити... Що ж, так судила доля, ти маєш право і повинен мене вбити — око за око й зуб за зуб.