Та й самі новгородці вирушали на брань, люди йшли і йшли з усіх конців — Наревського, Словенського, Загородського; отці прощались із синами, жони плакали на грудях своїх мужів, дівчата проливали сльози за своїми молодими.
Проте князь Володимир не давав загаду піднімати вітрила. Повернувшись з Свіонії, він послав своїх слів на чолі з воєводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.
Усе боярство й воєводи чули, як князь сказав:
— Ти, воєводо Михале, їдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати крові, пропоную йому мир і любов, прошу разом зі мною йти на Київ утверждати Русь.
— Князь Регволд — вельми хитрий і лживий, — відповів на це Михало. — Як можемо ми вірити його слову?
— Гаразд, — повів далі князь Володимир, — коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь...
— Добре розсудив, княже! — загомоніли воєводи й бояри. — Так і говори! І ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.
Пізніше князь Володимир часто думав над тим, чому він дав такий загад своїм слам. Він чув раніше про княжну Рогнедь, яку всі називали красунею, але сам ніколи її не бачив. Любов? Ні, він не міг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгороді. Зухвалість? Ні, Володимир і цього в гадці не мав. Син рабині хотів відчути себе людиною, князем, та ще хотів добра рідній землі.
Проминуло багато часу, відколи Михало з іншими слами рушили на подіях в озеро Ільмень, щоб далі волоком потрапити в Двіну, а там і до города Полотська, і все не було ані їх самих, ані звістки. Над Ільменем і на високій Перинь-горі день і ніч стояла сторожа, вої дивились на південь, чи не майорять у тумані вітрила й щогли, але з далини тільки котились хвилі, над ними кружляли птахи чайки, із-за обрію випливали білі, схожі на вітрила, хмарини — лодій новгородських не було й не було.
І от рано на світанні з Перинь-гори примчали гінці: на далекому плесі Ільменя з'явились гострі вітрила новгородців, то, либонь, воєвода Михало повертається з Полотська. Одразу ж після цього князь Володимир з воєводами помчали на Перинь, у прозорому, сліпучо-голубому повітрі над далеким обрієм побачили знайомі вітрила.
Але незабаром вітер стих, вітрила впали, вої, напевне, сіли на весла — пливти мінливим, затканим хвилями плесом Ільменя було важко; тільки надвечір лодії новгородські поклали укоті у Волхові напроти стін дітинця, а Михало з іншими слами зійшли на берег.
Князь Володимир слухав своїх слів у Великій палаті дітинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах і високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужі ліпші й нарочиті, — вони сіли в круг на лавах попід чорними рубленими стінами — мовчазні й замислені; посеред палати стали, спираючись на мечі, воєводи й тисяцькі; молоді бояри норовили стати ближче до княжого місця; пізніше за всіх гордовито, з бубном у руці прийшов волхв Ємець, і всі розступились перед ним. А потім із-за завіси в кутку палати з'явився і князь.
— Чолом тобі, княже! Будь здоров, княже! — прокотилось у палаті, воєводи й тисяцькі забряжчали мечами, мужі ліпші й нарочиті, що дрімали під стінами, підняли голови, Ємець провів пальцем по шкірі бубна, і сухий, скрипучий звук приєднався до шуму в палаті.
— Будьте здорові й ви, мужі новгородці! — відповів на їх вітання князь Володимир, здійнявши з голови хутряну, всипану самоцвітами шапку, а з пояса меч, сів на свій стілець.
У палаті стало тихо. В круглих слюдяних віконцях багряніло вечірнє проміння. Гридні ходили з світильнями, запалювали у важких шандалах товсті воскові свічі. У мерехтливому їх сяйві стало краще видно князя Володимира, його світле, срібною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темні голови воєводи Добрині і ще кількох старших воєвод, що завжди стояли позад нього, за княжим стільцем.
Потім у дверях палати залунали важкі кроки, між рядами мужів до князя прямували сли, що їздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воєвода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькі Спирка й Чудин.
— Чолом тобі б'ємо, княже, і всьому Новгороду, — почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потім і мужам на всі боки. Те саме зробили і всі сли.
— Будь здоров і ти, боярине Михале, і ви, сли! — відповів на це князь. — Ждали давно новгородчі вас із-за Волока, чого затримались?
— Супротивний вітер рвав наші вітрила, — вирвалось у Михала, — а паче вітру затримали нас облуда, кривда та лжа.
— Хто смів заподіяти людям нашим облуду й кривду? — спохмурнів Володимир.
— А вже ліпше б ми не їхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всією силою, тільки того заслужив клятий Регволд, сини і вся псина його зграя.
Але тут же тисяцький Михало зрозумів, що висловлюється не тими словами, якими слід говорити княжому слу, і, зупинившись на якусь мить, повів тихо, суворо, поважно:
— За твоїм загадом, княже, прибули ми з повним місяцем до города Полотська і сказали сторожі, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.
— Ви бачили його? — запитав Володимир.
— Бачили, — заспішив Михало, — сказали, як ти велів, що не хочемо мятежа й усобиці, бережемо і будемо оберігати мир і любов у землях Русі, хочемо жити по закону й покону отців наших, як. уставили князі Олег і Ігор, княгиня Ольга і син її Святослав, та ще так, як велять наші боги.
І тут Михало замовк. У палаті була така тиша, що всі чули, як кипить віск у шандалах, важко дихають мужі на лавах.
— Чого ж ти замовк?
— Я сказав, — одразу ж продовжив Михало, — що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русі, пропонуєш князю Регволду сукупно з ним іти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.
— І що відповів Регволд?
— Він узяв нашу грамоту, прочитав і порвав, кинув на землю...
Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомоніли, вдарили об підлогу посохами.
— Зло вчинив Регволд! Супостат він, ворог! — закричали всі і вже схоплювались з лав, затупотіли ногами.
Тільки князь Володимир твердо сидів на стільці, дивився на Михала й слів.
— Що ж ще сказав Регволд? — так голосно, що почули всі в палаті, запитав він.