переходи, двері ліворуч, колись він переступав їх
поріг. Місячна ніч, у кутку кімнати стоїть Юлія, вона
йде вперед, кладе руки на його плечі: "Княже
Володимире, ти прийшов до мене?.." Хтось кличе
князя:
— Цариці Анні тяжко, вона хоче бачити тебе. Він
заходить до спочивальні Анни — там горить свіча, біля
ложа стоять дві дворянки, в жовтому промінні
Володимир бачить обличчя Анни, що пашить від жару,
перелякані очі.
— Я дуже застудилась, василевсе, тіло моє горить,
груди розриває кашель...
— Ти одужаєш, швидко одужаєш, царице!
Дворянки дають Анні тепле питво, вона заплющує
очі, от, либонь, і спить.
Темні переходи, розчинене вікно, десь недалеко в
темряві, в гущавині дерев кричить птах: "Пу-у-гу! Пу-у-
гу!"
"Віщий птах! Чого кричиш? На чию голову
накликаєш біду?" — думає, притулившись головою до
лутки вікна, князь Володимир.
Рогніді віддали погребальну почесть у Десятинній
церкві як княгині, за довгий день множество людей
київських пройшли й схилили голови перед корстою з
її тілом; поховали ж Рогніду по черничому обряду:
вночі, у закритій корсті, в Предславині, як вона й
заповідала.
На похороні було мало людей — десяток черниць,
предславинські дворяни, що несли труну, священик.
Ще були на похороні дочка Рогніди Предслава й
син Ярослав, одягнуті в темні платна, з покривалами
на лицях, вони йшли позад усіх — ніхто їх не пізнав.
Вершник — нікому не відомий вершник примчав у
цю пізню годину ночі від Гори до Предславинського
лісу, зупинився під деревами, бачив вогники, що
повільно пливли в долині, й тіні за ними, — вершнику,
вершнику в княжому корзні, що привело тебе вночі до
Предславина?
Невеликий горбок над Либеддю — от і все, що
залишилось на пам'ять про Рогніду. Промине небагато
літ — і дощі, вітри змиють, зрівняють з землею цей
горбок.
7
Саме в цей час до Києва з смутною звісткою
прибули сли з Новгорода: там від невідомої хворі
помер князь Вишеслав, по заповіту труну з його тілом
везли до Києва, новгородці ж просили собі нового
князя.
Звістка ця дуже опечалила князя Володимира —
молоді, юнацькі літа він провів у Новгороді, новгородці
його вспоїли й вскормили, сидячи там на столі, він
знав, як багато важить для всієї Русі земля
Новгородська, а, крім того, Вишеслав був його
улюбленим сином, мудро стеріг північні україни Русі,
смерть його — велика втрата для Київського столу.
В ближчі ж дні князь Володимир покликав до
Золотої палати, куди прийшли сли новгородські,
воєвод і бояр, мужів ліпших і нарочитих, повів їм, що
сталось у Новгороді, сказав, що полунощні землі
просять собі князя.
— Кого пошлемо князем туди? — запитав
Володимир.
— Говори сам, княже, — залунали звідусіль голоси. —
Многих синів маєш, сам скажи, хто з них достойний
сісти на столі в Новгороді.
— Я думав про це, — відповів князь, — бо сам був
князем земель полунощних. Великий Новгород
стереже україни Русі, хочу дати туди доброго князя,
волю послати сина Ярослава. Чи згодні його прийняти,
сли новгородські?
— Згодні! — однодушне відповіли сли. — За
Ярослава дякуємо, будемо йому вірно служити.
— А ти, сину, — звернувся князь Володимир до
Ярослава, що стояв біля княжого столу, — чи згоден?
Блідий, без кровинки в обличчі, Ярослав якусь
хвилину мовчав, потім промовив:
— Воля твоя, отче!
— Так і буде, — закінчив Володимир.
І княжич Ярослав, що віднині ставав
новгородським князем, виступив уперед, обняв й
поцілувався з слами новгородськими, подякував їм за
честь і довір'я.
Князь Володимир говорив правду й, посилаючи
Ярослава в землі полунощні, добра хотів Новгороду, а
сину — слави.
Більше того, знаючи, як уболіває Ярослав за
матір'ю Рогнідою і відчуваючи перед нею й ним свою
провину, він хотів якось її спокутувати, — Рогніди немає, вона пішла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином, — адже Київ і Новгород — це городи-брати, два кінці Русі, Київ — це ворота на південь, Новгород стоїть на сторожі земель зі сходу, заходу й полунощі.
Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.
Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й Володимир несамохіть замилувався своїм сином.
Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, — він дуже нагадував свого батька.
Було в ньому ще й інше — голосом, виразом обличчя він нагадував матір — її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.
— Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись... може, й навіки, — почав Володимир.
— Навіщо говорити так, отче? — суворо перебив його Ярослав.
Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розуміє його тривоги й смутку.
— Не гнівайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощні землі, нині є дві твердині на Русі — Київ і Новгород...
— Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русі.
— Так, Ростово-Суждальська земля також твердиня — близько Ітиль-ріка, булгари, хозари...
— Надіюсь, отче, ти знаєш, що я в Ростові жив душа в душу з боярством і людіями, вірно служив і тобі.
— Знаю, Ярославе, а все ж Ростов не Новгород, буде віднині під моєю рукою, сам догляну.
— До Ростова далеко, сам знаєш — двічі ти примучував в'ятичів, аби й тепер там лиха не сталось, — з-під нахмурених брів подивився Ярослав на Володимира.
Князь Володимир пильно стежив за сином — невже ж він справді тривожиться за нього — батька, чи, може, насміхається з цього?
— Ти що, .. лякаєш мене, Ярославе?
— Ні, отче, я говорю тобі лише правду; неспокійна Ростово-Суждальська земля, людіє там добрі, ревні, люблять Київ, нове ж прищеплюється трудно.
— Як сказав, так і буде — дивитимусь за Ростовом, дбатиму про нього. Ти ж бережи Новгород.
— А що мені в Новгороді?! Це — твій город, ти там сидів князем, докінчуватиму те, що ти почав, стоятиму, як і ти.
"Стоятиму, як і ти"? Про що говорить Ярослав? Князеві Володимиру довелось у Новгороді не тільки стояти, коли Ярополк захотів один сісти на столі в Києві, це новгородці не потерпіли свавілля київського князя, досить було йому кинути клич — і вони встали за своє право, пішли на Київ.