Воєводи й бояри, правда, не дуже охоче посилали своїх дітей у науку: їх обурювало, що ті стануть звичайними священиками чи й дияконами. Тіун княжих стад, приміром, рудий Чухно, коли дійшло до навчання його синів Берибарана й Грежа, замкнув синів у медуші, сів біля порога, сказав:
— Для нашого скотського добра грамота не потрібна... Не зійду з місця, а синів не пущу...
Князь Володимир велів тоді повести в науку самого тіуна рудого Чухна, нагримав:
— Для скотини Чухно може й не навчатись, але мушу мати тіунів вчених, грамотних...
Та й саме отроцтво не дуже рвалось до науки, часом бувало, що отці приводили дітей своїх для книжного навчання на віжках, іноді їх гнали до теремів княжі гридні.
Князь Володимир заходив до цієї школи книжної премудрості. Вона містилась у довгій будівлі з багатьма палатами недалеко від старого требища в кінці Гори — там раніше жили жерці й волхви, що складали жертву Перуну.
Тут у двох палатах сиділи попід стінами юнаки — сини воєвод і бояр, був між ними й рудий тіун Чухно, що виявився учнем набагато кращим, ніж його сини Берибаран і Греж, приходили туди ж і одолівали письмо вже й інші тіуни, ємці, посередині ж у кріслі сидів навчатель, що показував літери й змальовував їх на піску, біля дверей стояли гридні, які пильнували, щоб учні не втікали.
Ще в кількох палатах варили в казанках з вільхової кори й дубових горішків чорнило, з сірки й живого срібла кіновар, якою писали уставні літери, з тонкої телячої шкіри готували дорогоцінний пергамент, що, ніби скло, просвічувався на сонці, різали з берестової кори довгі звитки, на яких писали гострими залізцями, а на липових і вербових цках* (*Ц к а — дошка.) різали ножами.
У найдальшому кінці будівлі, у відокремлених затишних покоях, де за вузькими вікнами колихались віти й воркотали голуби, там сиділи за столами писці, що лебединими й гусячими перами на пергаменті, залізом на бересті, ножами на цках писали.
Князь Володимир і єпископ Анастас проходили палату за палатою, стояли й слухали, як десятки два голосів ревуть: "В-і-ві... ер-у-ру...ю, то є ю... вірую...", швидко минали палати, де варили чорнило, шкребли, чистили, пресували телячі шкіри, бо там від смороду забивало дух, надовго зупинялись у палаті, де сиділи писці.
Тут з дерев'яних дощок переписували на пергаменті давні казання про Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либедь, вели літопис временних літ, готували грамоти й устави, що посилались гінцями в усі кінці землі.
І далі йшли князь Володимир з єпископом, уже садом, де лунко падали на землю яблука й груші, в бортях на деревах гули бджоли, розливали пахощі м'ята, любисток, євшан.
— А як бути з монастирями, ченцями? — запитував єпископ.
Князь Володимир допитливо дивився на нього.
— У Візантії, — тихо говорив єпископ, — є багато монастирів, де живуть ченці й черниці, що денно й нощно моляться за василевсів.
— Я не перечу, аби монастирі були й у нас. Вони вже є.
— Саме про це я й хотів говорити, княже... Що може робити людина, яка повсякчас молиться богу? І священики наші, й чернецтво не можуть жити тільки на те, що їм дадуть люди, — церква освячує державу, держава мусить дбати про церкву... У Візантії церкви мають землі, ліси, ріки, кожен священик і чернець одержує нагороду від василевса.
— У мене не вистачає земель на пожалування боярству, а золота й срібла — на дружину, — сердито говорив князь. — Доста того, що я будую храми, у мене нічого дати церкві й монастирям.
Єпископ Анастас мовчав. Він знав, чого хоче!
3
До Новгорода нарочиті мужі князя Володимира приїхали пізніше, ніж у інші землі. Їх було, либонь, більше, ніж у інших городах. Тут, у Новгороді, князь Володимир велів, охрестивши людей, створити першу після Києва руську єпархію, через що разом з мужами туди їхали єпископ Іоаким, кілька священиків, диякони, що везли з собою ікони, книги, сосуди церковні.
Новгородські воєводи, бояри, мужі ліпші, старці градські похмуро і, можна сказати, просто неприязнено зустрічали мужів Володимирових — суворі, холодні, таємничі полунощні люди, як і земля їх, скелі, море, — такими ж витесували вони з дерева, рубали в камені, робили богів своїх.
Ці боги досі їм нібито й допомагали — з ними народилась і росла Новгородська земля, вони стояли на погостах, охороняли ратая в полі, мисливця, купця й мореходця в дорозі, з ними ходили й на брань, — з ними починалось життя новгородця, біля них воно й закінчувалось.
Але, маючи своїх богів, новгородці поважали й інших — на полунощі що не земля, то й покони: у чуді заволоцької * (* Ч у д ь з а в о л о ц ь к а — плем'я, що жило над Варязьким (Балтійським), Білим морями, а також на Онезі й Північній Двіні.) боги як морські чудища — не людина й не рибина; у Новгороді були воєводи з свіонів, що молились Одину й Тору, чимало воєвод і бояр сповідали вже Христа, мали церкву на Опоках, — кожний, так говорять у Новгороді, вірить у бога по подобі й по надобі, своє — бережем, чужого — не чіпаєм.
Нині ж йшлося про інше: мужі князя Володимира прибули із загадом — повалити кумирів, зруйнувати требища, охрестити Новгород і всі полунощні землі, поставити єпископа й священиків; так зробили в Києві, так мусить зробити Новгород, так буде по всій Русі.
Новгород захвилювався — всує діє князь Володимир, не порадившись з ними, полунощні землі не знають християнства. Суворо, в напруженому мовчанні зустрічали бояри, воєводи, а найбільше прості людіє мужів з Києва, що, вийшовши з лодій на Волхові, попрямували до княжого дворища, зникли там за високою стіною.
Але немарно сидів у Новгороді Добриня. Він знав, на кого спирається, — на могутнього київського князя. У палаті, де стояло під знаменом князя його крісло, зібралось чимало воєвод, бояр, мужів, які берегли старі закони й покони, тут же сиділо кілька волхвів, що служили старим богам, прийшло чимало воєвод, бояр і мужів — християн.
— Мусимо ввергнути у Волхов Перуна, — сказав Добриня, — зруйнувати кострища на Перинь-горі, охрестити Новгород і всі полунощні землі.
Усі в палаті мовчали, жарко горіли свічі, жрець загримів своїм бубном, дзвоники на ньому одразу стихали, як відгомін далекого вітру.