Для українського історичного автора ота таємнича і трагедійна постать так званої княжни Дараган-Тараканової цікава насамперед тим, що це була мабуть перша українка-емігрантка, помітна також своїми політичними концепціями, в яких фігурувала й Україна, як окрема частина майбутнього імперіального комплексу відродженої Візантії. Всі постаті в романі "Владарка Понтиди" автентичні і історичні. Зокрема зацікавив автора факт, що в почті претендентки був українець, юнак Юрій Рославець, який залишив свої записки, збережені у пожовклих скравках паперу.
Це сприяло тому, що роман постав у формі "діарія", записника, яку то форму сучасні критики вважають навіть кращою ніж традиційний історичний роман. То ж автор намагався зберегти "і титлу і кому" згаданого діарія, затримуючи по змозі стиль і розповідь того, хто залишив для нащадків свої записки. Модернізовано тільки мову, щоб вона була зрозуміла для сучасного читача, бо ж діарій писано так званою "книжною" мовою XVIII ст., тобто сумішшю української, церковно-слов'янської, також всуміш з російськими наріччями сумежних з Україною регіонів, пересиченою латинізмами, полонізмами, та макаронізмами так, як писались мемуари сучасників-українців, хоча б М. Ханенка, Г. Вінського, О. Некрашевича й інших.
Юрій Рославець не є герой роману-діарія, він радше його антигерой. Він не є ініціатором і керманичем ситуацій і періпетій, він не веде дійових осіб, а себе передусім крізь ускладнення свого життєпису, до подвигу. Наш антигерой — причинний, заворожений химерою своєї жаги, він у постійному сум'ятті, він женеться за з'явою, — він не володіє своєю долею, а, навпаки, доля володіє ним.
Подиву гідне те, що при опрацьовуванні матеріалу, пов'язаного з історією Ю. Рославця та його особи, довелось ствердити численні аналогії, які наподоблюють справу першої емігрантки-українки до проблеми еміграції взагалі. Поди вугідно, ті самі проблеми існували в XVIII сторіччі серед еміграції як існують і нині. Завзята жабомишодраківка прерізних груп і фракцій, мандрування сновид серед світу дійсності, веремії, сум'яття, халепи, щоденності, нічим не підтверджені надії на найближче майбутнє, тобто візія неодмінного володіння над рідним народом і землею, яке здійсниться не пізніше як "найближчої весни", пустодзвінна риторика про історичне призначення еміграції щодо якоїсь не надто виразної місії і т. д.
Справді, вистачило б оздобити сучасних "вождів" еміграції (будь-якої) масками арлекінів, зодягнути їх у костюми XVIII сторіччя (включно з перуками) і, вірте — чи не вірте, ця давноминула і забута еміграція протагоністів нинішньої, була б краща, бо її стиль творили люди з почуттям доброго смаку, з більшою кебетою, навіть з елегантністю, а, коли треба, то з героїчністю.
Повертаючись до нашого антигероя Ю. Рославця, слід сказати, що він, нарешті збагнув жорстоку двоїстість епохи, начебто грайливої, ввічливо-безжурної фривольної, але облудної, коли бачив навколо себе лише кривду і несправедливість. Він прозріває. Він приєднується до тих, кого натхнув вік великого Просвітительства, натхнуло сторіччя розуму, хто збагнув цей химерно-облудний світ і бореться за те, щоб змінити його на кращий.
І, можливо, був би наш Рославець одним із тих всесвітян українського роду (а були такі!), які завершували блискуче сторіччя рококо, беручи участь у найзнаменнішій події того ж сторіччя — у Великій французькій революції, що була передвістям дальших, ще вагоміших революцій.
Але наш антигерой не дожив до того, він був тільки провісником.
Юрій Косач.
Висловлюю мою щиру подяку всім моїм Друзям, як і Друзям українського письменства в США, які допомогли у виданні мойого роману "Володарка Понтиди" (Regina Pontica).
Юрій Косач.
ЧАСТИНА ПЕРША
ДАМА З АЗОВА
Серце завжди обдурює розум.
Ла Рошфуко: "Максими", 1678.
Запевняю вас, що світ не є такий приємний, як ми собі його уявляємо.
Шодерло де Лакло, "Небезпечні зв'язки", 1782.
На орлі з Ганімедом лечу я стрімкому,
Від землі відірвавшись, полинувши з дому...
Іван Орновський. "Муза роксолянська", 1793.
В рідній Бакланівщині, над нашою срібною Єсманню, я виростав доброю та невередливою дитиною. Сусіди, друзі моїх милих батьків — споконвіку хоробрих воїнів та чесних плугатарів, пестили, бувало, мої русяві кучері та говорили, що, як не призведуть мене до лиха жінки, то переді мною — праве та безхмарне життя.
Провидці не помилялися, проте не жінки призвели мене до загибелі, а жінка. Це таки так, бо якраз із-за неї одної запропастилося моє життя, не кажучи про найнісенітнішу історію, в яку я вплутався з моєї химерної, а то й, либонь, безглуздої голови.
Я, Юрій Рославець, походжу із старовинного козацького роду, що здавен-давна осів на Стародубівщині, в цій погожій стороні, щедро вмаяній борами й гаями, та духмяно-квітчастими лугами. Прадіди мої та й діди втішалися кебетою і доброю славою. От хоча б двоє із них, панцирні товариші, разом із славетним Богданом-Зіновієм Хмельницьким, підіймали стяги всенародної війни, вславлялись лицарським ділом під Жовтими Водами й Корсунем, під Жванцем та Охматовим, і либонь не трухлявіють високі дубові хрести на їхніх могилах, де викарбувано: "...довершили живота свого достойно, синами вірними Отчизни були і перед тим, як опочили осьде, славно трудилися для неї..."
Був би й я дочекався того самого, коли б відслужив свій час в лейб-гвардії Ізмайловському полку, як уже змалку приписав мене мій батенько, і жив би собі статочно і безжурно в хорошому будинку, серед саду буйнокронного, над Соймом нашим тихохвилим, поруч дружини своєї достойної та серед щебетливої дітвори, у гаразді і пошані земляків.
Та лиха доля схотіла інакше. Мій батенько, сотник Погарський (перед тим довгий час був авдитором в Генеральній канцелярії гетьманській), а згодом — земський суддя в Старо-дубі, дбав про поклик нашого модного і блискучого — ой, леле ж! — віку й учинив дві помилки: заходився біля суконних фабрик, що почали були тоді у нас, на Чернігівщині, виростати немов гриби після дощу; а вдруге: вирішив дати мені освіту, належну мойому шляхетському станові, та ще й закордоном.