Диявол, чи шарлатан, він знав усе. Від нього не можна було навіть приховати сокровенні думки. Він просто прикопував до себе своїм крицевим, глумливим поглядом з-під і своїх зрослих брів. Хто він такий?
"Дехто каже, що я поляк, інші — мадяр, ще інші, що я турок, іранець, індус, але повірте, — він вгадав мої думки, цей харциз! — я не віддаю переваги жодній національності. Колись у світовій батьківщині зіллються всі струмки; нації — це пересуд, пережиток минулого. Для мене важить мій соціальний стан, бо дехто твердив, що я один із численних байстрюків короля Людовика, того "вельмилюбленого". Правду кажучи, моя мати була креолкою, жінкою великої краси та побувала один раз у премилому товаристві короля Луї, у Павільйоні Оленів, де, як знаєте, небіжчик любив приголубити будь-яку даму, яка принагідно впала йому в око. Ви, як людина розуму і деякої освіти, знаєте, що конвенанси феодальної старовини щезнуть. Нинішній лад, що виводиться із сивої старовини загнив, як загнивав наш велелюбний володар Людовик. Він умирав, загниваючи, повільно, як і його метреси. Права натури невблаганні, мій друже. Колись мене непокоїла проминальність людського роду, але сьогодні я спокійний, бо мудрістю переміг оту владу часу. На жаль, у вивершенні мого задуму не можу пристосувати цієї мудрості: бо ж ми усі, кінець-кінцем, діємо не за своєю волею, а за планом вищих сил..."
"То й княжна..." — вкинув я несміло.
"Звичайно, що й княжна; вона, ще більше ніж ми іграшка сил космосу. Не прив'язуйте, кавалере, ваги до жінок, бо вони це лиш оздоба, а не субстанція вселенної. Вірте мені, який мав нагоду спізнати принади найчарівніших жінок свого часу, жінок, що ставали причиною роздорів, заколотів, бунтів і війн, от як хочби Анна Болейн, чи Катерина Медічі, чи Маріон Делорм... Але повірте мені, що коли мине належний час, з них в історії людства не залишиться нічого крім пилюги..."
"Простіть мені, Доманський, — втрутив я, — але, щоб особисто пізнати принади ось такої Анни Болейн чи Маріон Делорм, ви мусіли б нині мати принаймні двісті літ..."
Він, цей упиряка, лукаво посміхнувся.
"А хто вам сказав, що я не був любасом Клеопатри чи Аспазії?"
Мені стало млосно. Моє волосся почало шелевіти під перукою. І, тому що я вже не чув ваготи в ногах як перше, я прожогом зірвався і як навіжений вибіг з цієї чортівської коршми. Мені й не верзлося сидіти поряд з людиною, якій було понад півтори тисячі літ. Регіт Доманського волікся за мною, коли я, притримуючи трирога від вітру, що зірвався над Сеною, побіг поуз церкву Сен-Жермен д'Оксеруа, понад рікою. Я біг як очманілий і тільки цей пронизливий вітер, мерехт ліхтарень, перегуки форейторів у каретах, що котилися через імлу, снування юрби, подекуди привернули мені рівновагу. Але ж певно, що все це були витівки шарлатана. Адже він сам признався, що елексіру молодості не вдалося йому виявити. Це — ілюмінат, каменяр, розенкройцлер, один із тих таємничих кертиць, що потайки роблять своє підле діло зради, шпигунства, злочину, змов проти усього чесного людства, щоб домогтися влади над ним, перешкодити поступу, сприяти перемозі темряви над світлом. Як соромно, що я, отетерілий, розвісив вуха від тих теревенів, як недотепа, бовдур. Таких магів, чаклунів, ворожбитів повно на ярмарках — вони ковтають полум'я і шпаги, приворожують гадюк і щурів, витрясають з рукавів голубів, а, по суті, це все шахрайство, чистий обман. Я пригадав собі келих із кипучою смолою, виблиск очей шарлатана. Що це було: мара, мана, яв, сон? Ні, це були мої слабощі, моя власна кволість. Треба вириватись геть найшвидше з-під влади дурисвітів і шарлатанів. Досить бути у них комедійною фігурою, самовідданим дурником.
... В палацику на Орлеанському взбережжі всі вікна були притьмарені важкими завісами. Мабуть всі кудись повіялись, то ж була добра нагода щезнути з цього хараману безслідно. Ніхто не сумуватиме за мною. Злющий на увесь світ і на себе самого, я напомацки дібрався до моєї кімнати і при меркому світлі свічки почав складати у куфер мої невеликі достатки.
Втім сходи заскрипіли, хтось ішов нагору. За мить у кімнату увійшла княжна Алі-Емет із свічкою в руці, кажучи, що в будинку як вимерло, челяді не можна докликатись, Христанека, Доманського, нікого нема і тільки у мойому вікні нарешті блимнуло світельце, на яке вона й прийшла. І ниділа вона сумно, самітно. Але тим більше вона була принадлива. З рамені спадав турецький халат, а непудронана коса відливала при кволій свічці синявою. Загострилось і її без того худе й бліде обличчя, вогнисті чорні очі втратили свій химерний і владний відсвіт. Сівши Віоло в крісло, вона пожалілась, що мала поганий сон, швидше — моторошне видіння: владно перед нею стоїть дебела Катерина, а вона від холоду тремтить між чотирма холодними стінами каземату, по яких сіріє волога і вищать, метушаться, допадають до її ніг перелякані щури. "Це вони втікають навіжено від поводі; це Нева виступила з берегів, а я караюсь в кам'яному мішку Петропавловки або Шліссельбургу... Мабуть це неминуче пов'язане з кабалістичною пірамідою, що вчора викладалась так зловороже. Справи невеселі, — пожалілась княжна Алі-Емет, — нема сумніву, вороги працюють проти неї, особливо тепер у Версалі неприязно настроюють Людовика XVI і королеву Марію-Антуанету..."
Втім вона зауважила, що я мовчки лаштуюсь у дорогу, бо ж кладу в куфр одяги, пістолети, книжки і запитала стурбовано, куди це я збираюсь. Глухим голосом, не підіймаючи очей, я сказав, що вирішив таки остаточно покинути її палац. Зазнав я у ньому, щоправда, щастя, доступивши її ласки, але одночасно був жорстоко підманений, став предметом глуму. Вкрай зранене серце моє, віра моя в людину, гірко скиглить моя душа, але що ж? Іти геть, серце сталлю закувати, зректися всього, що вимріяно колись...
Дама з Азова пильно мене слухала, схвильовано підвелась і в очах у неї замерехтіли сльози.
"Невже я приречена до того, щоб мене покидали мої найкращі і найвірніші друзі?
Стиснулось моє серце. Але я старався бути терпким. Коротко я розповів про мою зустріч з Афендиком, не називаючи його по імені, але нічого не втаюючи. Ця розповідь мене зміцнила, мій гнів знов буремно заклекотів, я був певний, що витриваю про мойому рішенні.