Хтось нервово засміявся, чийсь голос зіпонув:
– Дим!
Нетрями він поповз по лісу, намагаючись заховатися за димом. Нарешті побачив край Гущавини зелену галяву. Між ним та лісом стояв зі списом зовсім невеличкий дикун розмальований червоно-білими смугами. Він кашляв і, щоб побачити щось у дедалі густішому диму, розтирав рукою фарбу під очима. Ральф стрибнув на нього, як кіт, загарчав, ударив списом, і дикун зігнувся вдвоє. Позаду в гущавині галасували, а Ральф уже летів на крилах страху через підлісок. Добіг до свинячої стежки, промчав по ній яких сто ярдів і звернув убік. Позаду над островом ще раз прокотився мисливський поклик, відтак тричі пролунав один і той самий голос. Він угадав – це сиґнал до наступу, і побіг ще швидше, доки груди запекло вогнем. Тоді він пірнув під кущ і лежав там, віддихуючись. Обережно облизав вуста і знову почув далекий крик погоні.
Він міг багато що зробити. Міг вилізти на дерево, та це однаково, що рубати гілляку, на якій сидиш. Якщо його помітять, то їм залишиться просто сидіти й чекати.
Мати б час подумати!
Ще один далекий подвійний крик підказав йому ключ до їхнього плану. Той, хто заплутається в нетрях, має озватися таким подвійним криком, щоб увесь ланцюг зупинився й почекав, доки невдаха вивільниться. Так вони сподіваються пройти весь острів одним нерозривним кордоном. Ральф згадав вепра, який так легко прорвав їхнє оточення. При потребі, коли погоня буде зовсім близько, можна прорвати широкий кордон, вискочити з нього й побігти назад. Але куди назад? Вони розвернуться й знову підуть просувати острів. Рано чи пізно йому захочеться попоїсти чи поспати, а потім він прокинеться у пастці; і полювання зміниться тортурами.
Що ж тоді робити? На дерево? Прорвати кордон, як вепр? І перше, й друге – жахливе.
Хтось гукнув, серце йому закалатало, він підстрибнув, метнувся в бік океану та непролазних джунґлів, доки не завис між ліанами, мить-другу він висів непорушно, тільки Ноги тремтіли. Якби йому дали спокій, якийсь перепочинок, час подумати!
І ось знову пронизливий і невблаганний мисливський поклик котиться над островом. Від того звуку він шарпнувся в ліанах, як загнузданий кінь, і знову біг, доки не почав задихатися. Впав на землю посеред папороті. На дерево? Чи спробувати прорватися? Відсапався, утер рота, сказав собі заспокоїтися. Десь там у ланцюгу йдуть Ерікісем, ідуть і ненавидять той ланцюг. А може, ні? А що як він замість Ерікісема напореться на Ватага чи на Роджера, що несе в своїх руках тільки смерть?
Ральф відгорнув назад розчухране волосся, витер піт коло непідбитого ока. Сказав голосно:
– Думай.
Як тут розсудити правильно?
Нема Рохи, він би порадив. Нема врочистих зборів, де все можна обговорити, нема шляхетного рога.
– Думай.
Найбільше лякала завіса, що могла заслати розум, притупити почуття небезпеки, обернути його у дурника.
Третя ідея – добре сховатися, щоб кордон минув його, не завваживши.
Ральф рвучко відірвав голову від землі й прислухався. До давніх звуків додався ще один – глухе дудніння, немовби сам ліс розлютився на нього, понурий гул, на його тлі мисливське атюкання скидалося на вищання, ніби хто шкрябав крейдою по шкільній дошці. Цей звук він чув десь раніше, та ніколи було згадувати.
Прорвати лінію.
На дерево.
Заховатися і дати їм пройти.
Новий крик зовсім поряд, він зірвався на ноги, знову помчав уперед, швидко продираючись крізь колючі терни та ожини. Нараз скочив на відкриту галявину, знову на ту саму відкриту галявину, але тепер череп глузував уже не з синьої латки неба, широко посміхаючись своєю розколотою посмішкою, а зневажливо шкірився на димову пелену. Знову Ральф погнав між деревами, і йому відкрилася причина дудніння в лісі. Щоб викурити його, вони запалили весь острів.
Краще заховатися, ніж лізти на дерево, навіть коли знайдуть, можна прорвати кордон.
Отже, заховатися.
Цікаво, чи погодилася б з ним свиня? Відшукати найгустіші на острові нетрища, найтемніший кут і заповзти туди. Тепер він біг і роззирався довкола. По ньому стрибали сонячні пасмуги та плями, блискучими струмочками по брудному тілу стікав піт. Тепер крики відстали, ледь чулися.
Нарешті він знайшов, як йому здалося, підходяще місце, хоч рішення було відчайдушне. Тут кущі й несамовита в'язь ліан сплелися в килим, який не пускав досередини жодного променя сонця. Під склепінням була ніша, мабуть, заввишки з фут, хоч і прошита всюди гострими молодими паростками. Можна заповзти вглиб ярдів на п'ять, і ти схований, хіба котрийсь дикун додумається лягти на землю і зазирнути сюди; навіть у такому разі – ти в непроглядній пітьмі. Навіть коли станеться найгірше і він побачить тебе, можна накинутися на нього, розірвати лінію і тікати в протилежний бік.
Обережно Ральф заповз між гострі паростки, втяг за собою і палицю. Добравшись до середини, зачаївся, прислухався.
Вогонь розгорівся великий, його барабанний гуркіт тільки на перший погляд залишився далеко позаду, а насправді був ближче. Що швидше – біг вогню чи чвал коня? З того місця, де він лежав, було видно забризкану сонцем широчінь острова. І раптом кожна сонячна пляма стала йому підморгувати. Це так скидалося на потьмарення розуму, засланого пеленою, що на мить здалося, ніби йому просто мерехтить в очах. Та враз пляминки заморгали скоріше, потім померкли і зникли, він побачив, що між островом та сонцем тяжкою попоною зависає дим.
Навіть коли хтось зазирне під кущі й зауважить там людське тіло, це можуть бути Ерікісем, вони прикинуться, ніби нічого не помітили, промовчать. Він притулився щокою до шоколадної землі, облизав сухі губи, заплющив очі. Під гущавиною земля легко вібрувала; можливо, це якийсь звук, надто тихий і нечутний за стугонінням вогню та атюканням, яке шкребтало, наче крейдою по дошці.
Хтось крикнув. Ральф відсмикнув щоку від землі й подивився в померкле небо. Мабуть, вони вже близько, його груди заходили ходором. Сховатися, прорвати лінію, здертися на дерево – що робити? Лихо, що вибираєш тільки раз.
Вогонь тепер ближче. Залпи – то займаються гілляки, навіть цілі стовбури. Які дурні! Які дурні! Пожежа, мабуть, сягнула вже до плодових дерев – а що вони їстимуть узавтра?