Йон захитався направо й наліво та виступав наперед.
— Лягай, лягай! — говорив Ілько.— Ще й я мушу раз стукнути. Тільки тримайся цупко.
Били, аж гуло. Входили в запал. Долоні кожного горіли. Клались, вставали, знову клались... Дівчата дивилися на своїх дужих, здорових хлопців. Не боялись їх, ані їх страшної гри. При кожному ударі реготалися, й чим був удар сильніший, тим сильнішав регіт. Ганка реготалась також, бігала, вертілася. Була така весела, що, здавалось, це їй пошкодить. Володько почувався дуже добре. Чув весь час на сой чиїсь очі, хотів показати себе зо всіх боків, чув силу в собі, кров грала, блищали очі, голос дзвенів особливо.
Ось Ганка протиснулась і вийшла в сіни. Пройшов деякий час, а вона не верталась. Володько також виступив з юрби й пішов у сіни. Двері на двір відчинені а в одвірках чиясь постать.. Розгорнув руку й опустив її, ніби крило, на чиєсь плече...
— Ого! Хтось має тяжку руку,— сказала Ганка.
— Це ви? — обізвавсь Володько.
— Господи! Невже ви? — ніби здивувалась,— Сама не вірю.
— І тепер не вірите? — запитав і обняв її обома руками. Вона затремтіла, розп'яла руки й хустку. Відчув її тепло, її груди, її тремтіння. Замовкла, голова її опала на його груди, пригорнулась.
— Ще не вірите? — вже зовсім пошепки говорив Володько й все міцніше горнув її до себе. Вона кивнула головою.
— Вірю! — зашептала вона, відхилила швидко голову... Він відчув її гаряче дихання, трошки схилився й доторкнувся своїми устами її палаючих, тріпотливих уст.
— 0-ох, Боже! — відриваючись вирвалось у Ганки. Вона хотіла тікати. Ноги мліли під нею, тремтіли руки, сильно до болю билось серце.— Пустіть мене! Володю! Не втримаюсь...
Ноги Володька також підгиналися, в очах туман, все перемішалося, але він все-таки тримався міцно й тримав її в обіймах. У хаті все сипали обрік. Час до часу виривався регіт. Рипнули двері, і хтось вийшов. Ганка й Володько розступилися. Стояли обоє, мов дві непорушні, чорні тіні. Це вийшла господиня хати, набрала води й знову пішла. Знову темно, тихо й безлюдно. Володько знову підступив ближче до Ганки, знайшов її.руки, взяв і міцно стиснув. Відчув такий саме сильний потиск.
— Як шкода, що я вас не бачу,— сказав він і зовсім близько нахилився до неї. Дивилась просто йому в обличчя, чув її дихання.
— Ні. Дуже добре,— шептала вона.— Я зараз, напевно, дуже смішна. Володю? Невже це ви? Не вірю. Ніяк не вірю. Володю? Господи! Як чекала я на вас. Вчора навмисне ходила побачити Сергія... Казав він вам?
— Казав,— тихо проговорив Володько.
— А я все не хотіла вірити. Сьогодні прийшла до нас тітка. Я не хотіла йти на досвітки... Зісталась дома. Оце недавно... Вже ми хотіли лягати... Чую, хтось у вікно: тук-тук-тук! Нахилилась. Хто там? — кажу. А вийди сюди, чую Дарчин голос. У мені одразу забилось серце. Одразу за вас подумала. Не знаю, що таке... Щось чула. Накинула теплу хустку й вийшла. Ходи, каже. Він прийшов. Володько? — перепитую ще. Ну, певно! Я кажу: біжи, а я прийду. Думала, що б його тітці сказати. Вони пішли спати, а я за хустку й сюди! Але ходім звідси. Тут весь час ходять. Переступили через поріг, зачинили двері. Перед ними чорна, глупа ніч і вітер. Рве з Ганки хустку, вона горне її до себе. Володько не знає ні подвір'я, ні місцевості. Вона кудись потягнула його. Якась дерев'яна стіна, піддашшя. Вітер сердито шмагає, але там за стіною.
— Вам не холодно? — сказала вже трошки голосніше Ганка й вкрила його своєю хусткою.
— Мені? З вами? — здивувався Володько.— Коли б тут мороз, буревій, коли б тут хтозна-що, і то не чув би ні холоду, ні огню... Хіба ж можна.
Намагався її краще загорнути, після тулив її до себе. Перше хвилювання минуло, віднайшлась сила, мова...
Ніколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собі вогню, такого приємного хвилювання, такого солодкого остраху. Вітер бився за стіною, ніч, тиша. Там далеко, на подвір'ї мерехтить віконечко й в ньому трошечки світла. Регіт звідти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все те вже зникло. Чув, бачив тільки це щось тепле, приємне, тріпотливе коло себе. Хотів би тиснути його до себе, горнути... Хотів би казати ласкаві слова. Воно ось горнеться, тулиться. Той самий вимріяний стан... Рука лежить на ньому... Ті самі не раз уявлювані груди. Ось вони. Торкається до них своїми грудьми. Тільки щік, уст і очей не видно. Зате чує їх. Вони такі гарячі, такі солодкі, такі ніжні... Так солодко торкатись до них устами й пити з них чад, втому, розкіш... Ні, ні! Відірватись від них нема сили. Якісь окови на ногах. Звідсіль не зрушиш їх. І руки оковані також. Все стискають її, але розгорнути їх нема вже сили.
— Ку-кур-і-і-ік-у-у-у! — десь зовсім близько закричав півень.
— Боже! Це вже перші півні! — схаменулась Ганка.— Так пізно! А в хаті все ще світиться.
Вже кілька разів хтось відходив. Чути було вигуки хлопців по селі... Перегукувалися дикими совами, і гук той летів по вітрі десь у безвість.
— Моя шапка там,— сказав Володько.— Не хочеться вже заходити.
— Я винесу. Деякі хлопці тут ночують.
— Тут? — здивувався Володько.
— Певно. У нас така звичка. З діда й прадіда. І це нічого. Ніхто не дивується. Йон, напевно, з Даркою залишиться,— пояснювала Ганка.
Володько й сам знав звички свого села, але не міг про це навіть подумати. Чув в собі забагато сили. Боявся самого себе, тікав, як міг. Спокуса гналась за ним, ловила за поли. Озирався назад, бився з нею, відкидав і знову тікав, страшно тікав.
Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:
— Піду, Ганнусю! Хто там є?
— Не бачила. Вже згасили. Я ледве знайшла шапку. У темноті щось затупало й підбігло просто до Валодька. Він відступив.
— Не бійся. Це Євдощин Жук,— сказала Ганка.— Жучку! Де ти був? Ти, ти!! — і погладила пса по голові. Він радісно махав хвостом, нюхав Володька і скакав.
— Піду, Ганнусю,— ще раз сказав Володько.
— Тікаєте? — проговорила вона.
Пообіцяв, що прийде, вирвався силою з обіймів і побіг в густу темноту.
Сам не знав, куди бігти. Стежку, якою провадив його Сергій, стратив. Біг просто через якісь городи, натикався на плоти, перелазив, спотикався, падав. З заходу дув холодний вітер, шарпав деревами. У селі кричали півні.