Володько встав, вийшов і не вернувся. Довго чекала його, але той не прийшов.
— А вийди-но, дитино, за ним. Куди він побіг,— казала Настя Василині. — Хто зна, що з ним діється...
Перелякана Василинка побігла на двір, оббігла все навкруги. Клуню, повітку, хлів. Заглядала на горище.
— Володьку, Володьку! — гукала. Мало не плакала... Але вернулася до хати.
— Нема його ніде, мамо. Скрізь оббігала. Певно, в село пішов.
У хаті було темно. Засвітили. Мати довго сиділа коло печі, у печі горів огонь, варилась вечеря. Чекала на Матвія, але час йшов, а він не приїжджав.
Приїхав зовсім пізно. Хведот розпріг коні. Матвій ледве ноги волоче. Прийшов до хати й сів. Одяг його в муці. Настя подала вечерю, прийшов з двору Хведот, і всі почали їсти.
По вечері, коли Хведот вийшов, а Василинка заснула, Матвій запитав тихо:
— Ну, як? Був дома?
— Ох, був, був,— зітхнула Настя.
— Нічого не говорив?
— Я почала йому говорити. А, кажу, ти не роби так. А подивись, а послухай. Зглянься, кажу, на батька. На женячку йому натякнула. А він встав і каже: не буду тут. Піду в світ. Не хочу господарем бути! А потім десь пішов. Робити нічого не робив. Пішов десь у поле, а після прибіг і почав писати. Як сів у полудень — писав до пізнього смерку. А сам такий гарячий, червоний... Я після кажу: "А що ти, дитино, пишеш?" А він почав кричати: "Про вас, про вас! Про батька! Про все..." Господи святий, як кричав. А після вийшов і не вернувся. Певно, знову подався в село... І це все. І так от, як бачиш...
Матвій вислухав спокійно Настині скарги, не промовив ні одного слова й вийшов на двір. Надворі темно. Старий обійшов подвір'я, скрізь заглянув, подивився до хліва. Після став коло клуні, зняв кашкета і, поклавши на себе потрійно знак хреста, почав вголос промовляти молитви, "...найпаче омий мя от беззаконія мойого...", "гріх мій предо мною...", "і Тебе єдиного возхвалю...", "работайте Господеві зо страхом і радуйтеся йому з трепетом...", "благодатна Маріє, Господь з тобою...", "Боже милостив, будь мені грішному, без числа я згрішив, прости мені... " — закінчував Матвій і бив себе кулаком у груди.
Коли він молився, думав увесь час про Володька. Здається, молився за нього. Старий не любив молитись довго, при людях. Але тепер почав все частіше й частіше звертатись до Бога, особливо після того, як не вернувся Василь. Десь у темноті, у закутку, щоб не побачило його стороннє око, зупинявся, стягав з голови кашкет і говорив ці молитовні слова. Були вони гарні, величні, якось особливо сказані. Чув коло себе Бога. Великого, свого Бога. Чув якусь силу, що кермує його долею, бо ж бачив: все, що він планував колись замолоду у своїй голові, не так завершилось, як думав. По-своєму. Діти, цілий світ, господарство. Все не так, як думав, сталося.
Після пішов спати.
А Володько вже сидів у Сергія. Був тут, як звичайно, Кіндрат, був Никон і пара менших хлопців та дівчат. Кіндрат голосно просторікував своїм хрипливим голосом. Сергій мовчав і посміхався. Никон час до часу кидав якісь слова й скорочено матюкався при тому.
— Ні чорта! — казав Кіндрат,— Буде наша! Боятись нема чого. Учитель також з нами. Є дехто проти, але так і треба. Ні? А папір весь рознесли. Тепер скрізь повно. Хай читають.
Забалакались до пізнього вечора. Нарешті при розході Кіндрат сказав до Володька:
— А ми вже й читальню маєм.
— Де? — запитав зацікавлений Володько.
— Е-е-е! Вчора ми всі тут радились. Никон нам свою комірку відпустив. Мати перечила, але хто її послухає... Ще не докінчили. Я сьогодні цілий день стола та лавиці тесав. Шевченка та Франка також маємо. Нема тільки книжок. У нас на горищі є, та хто тепер такі читатиме. "Триста літ дому Романових", "Святий і рівноапостольський князь Владимир", "Смерть Івана Ілліча". Це ще Демид колись брав у школі й так зостались... Батько деякі обкурив, але...
Володько сказав, що книжок дістане. Тяжче з часописами. Треба грошей. Кіндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальні. На чотирьох місця досить, а більше не прийде.
— Чому?
— Ну. Хто тепер покине досвітки, дівок... Сергій Володька проводив.
— Знаєш? Бачив Ганку.
— Ну?
— Казала, щоб прийшов на досвітки. Хоч?
— А чи варто?
— Варто. Там не тільки дівчата. Там і хлопці. Походиш — побачиш. Треба тільки їх підібрати. Вони всі по вечорницях та досвітках розсипані. А Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.
Володько уявляв, як вимовляла ці слова. Уявляв її цілу. У темноті зовсім виразно перед ним з'явилась і стояла. Променисті, сині очі, рожеві щоки і тонкі, червоні уста. Вагався. Сергій мовчав і чекав.
— Ніколи ще не був на досвітках,— сказав Володько.
— Не важно.
— Йду! — рішив Володько.
Обидва повернули й через городи пішли. Темно було. Зорі зникли, по селі співали півні на зміну погоди. Вітер час від часу пошарпував верхами дерев, ніби сердитий учитель своїх школярів...
Зійшли в долину, перейшли кілька подвір'їв, перелізли кілька перелазів, роздражнили собак. Хата Євдошки стародавня, в зруб, з малими вікнами. Світло ледве пробивається назовні, у вікнах людські плечі. Чути лагідний, дівочий спів і регіт парубків. Десь вирвався пес і загавкав.
— Ти! Пішов геть! — крикнув Сергій, і пес одразу сховався. Володько почував себе негаразд, але бадьорився. Думав, що казати як прийде, як тримати себе.
Сергій іде попереду. Повернув дерев'яну завертку й пхнув скрипучі двері, що провалилися в чорну яму. Переступили високий поріг, зігнувши порядно голови.
Двері з хати відчинились самі.
— Гей! Хто там ще? Нема місця! Вертайсь! — кричали з хати.
— Зачини губу! — суворо крикнув Сергій.— З дороги! Знову високий поріг. Знову низький одвірок. Простора, низька хата й повно диму та людей.
— Дай Боже вечір добрий! — театрально гукнув Володько. Парубки, дівки, прядки, дим, сміх, пісня.
— У-У-у! — загули парубки. Тут вони всі. Ілько, Антін з перев'язаною головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той підняв голову, як на сцені.
— Здоров, братва! Як є?
— Живем та хліб жуєм!
— Дай Боже, дівчата! Чи приймете?
— Дай Боже! Самі вступитесь. У нас не приймають,— хором відказали.
— Ну, й хороші!
— Та не ваші!
— Рада душа в рай.