— Ах, це дурне! Нате гроші! Ходім. Тут нікого нема! — викрикнула вона вривно й схвильовано. Володько встиг сказати:
— Панно Женю! Дякую за ваші очі! Я їх буду носити з собою.
Він взяв від неї гроші й запхав до всіх кишень.
— Підем в танець! — сказав швидко.
— Підем!
Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово відповіла. Зніяковілі обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець. Володько й Женя лишились у всіх на очах. Хтось гукнув: "Женю!" Другий (це був Олег) крикнув: "Володьку!" і всі голосно, рясно заплескали. "Козачка! Козачка!" — загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала від Володька свою руку й плигнула між публіку. Володько вернувся назад за лаштунки.
Це сталось несподівано, і через те схвилювало Володька. Підійшов до столу й присів на стілець. Ліва рука лягла на столі. Чув неспокій, тремтіння... Боявся, що ось зараз сюди ввірвуться люди й побачать його таким. Одночасно було йому приємно й весело. Ріс, горів і, здавалось, виповняв собою цілий простір.
І дійсно. За хвилину було тут повно людей. Лінкерт, Саша, Роман. З'явилися вже пляшки.
— Пий! — підносять Володькові чарку.
— Ні! Сьогодні не п'ю! — відмовив твердо й рішуче.
— Дурень! — проговорив Роман і вихилив.
— Браво, браво! Володя не п'є! Принаймні один знайшовся,— загомоніли дівчата, а особливо Галя й Женя.
— Кричіть! — говорив Лінкерт.— Горілка шана й радість. Хто не курить, не п'є — не мужчина. А жінки, що таких люблять — кури й мізерія.
— А ті, що п'ють — тваринки, що хрюкають! — докинула котрась. Шум, гамір, рух. Галя знайшла собі обрізок дошки й присіла. У неї на руках примостилась Женя. Оля принесла торти. Самі пекли, самі принесли й самі себе гостять. Оля вся сяє, до всіх сміється, меле приємну нісенітницю й сама з себе регоче. Володько хвилинку сидів тихо.
— А, панове! Забули! Скільки грошей? — викрикнула Галя.
Володько зрозумів, про які гроші гутірка. Він став і, вдаряючи себе по кишенях, казав:
— Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полічити! Женя швидко затупцяла ногами й закричала:
—— Галю! Ти ідіотка! Як тобі хочеться говорити про гроші! Рома! Дай мені чарочку. Скорше!
— От, це так! — сказав Лінкерт.— Лий! Женя герой! Повно лий!
— Ха-ха-ха! — заходилась реготом Оля, а Галя зіпхнула з колін Женю.
— П'янице! Геть! — сказала вона й струсила на колінах сукню.
Роман підскочив з чаркою. Женя взяла її, дзвінко засміялась і випила половину. Решту вилила через голову.
— Так п'ють в селі! — весело сказала вона й взяла кусник хліба.
Увійшов Сергій з двома порожніми пляшками.
— Ну, що? — зірвався до нього Володько.
— Витягли! — сказав Сергій... — І ще хочуть.
— Досить! Хай грають. Почастуй краще хористів.
У залі також рух. Скрізь набито молоці, всі гарячі й веселі. По часі Володько лишає товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й підійшов до неї.
— Дозвольте вас попросити на танець,— сказав їй. Вона зашарілась і віддалась мовчки в його руки.
Володькові дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрічався з цією дівчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею, чує її зовсім близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навіть її хвилювання, що передається також на нього. Хотів би з нею заговорити, але не знаходить відповідних слів. Вона заговорила сама.
— А ви ще не забули мене? — запитала непевно, з посміхом... Блиснула на нього очима й одразу сховала їх.. Володько посміхнувся також.
— Певно, що ні,— сказав він.— Як можна. Вона:
— Ой, йой! Напевне забули. Я кілька разів зустрічала вас. Навіть у мій бік не глянули. Він:
— Бо, мабуть, вас не бачив. Вона:
— Бо не хотіли бачити. Він:
— Або, може, вас не пізнав. Будете багаті. Вона:
— Хто не хоче когось пізнати — не пізнає. Запаніли. Він:
— А, де там запанів.
Хвилина тиші. Після знову починає вона:
— Цього Великодня на цвинтарі коло церкви з Даркою коло вас пройшла й кинула на вас паперову квітку. А ви?.. Він:
— Це ви були? Ах, Ганусю! — вирвалось у нього зненацька.— Я вас пізнав, але ви дуже швидко тікали. Перед людьми не відважився вас доганяти. Ви були в голубому. Ні? І з вінком на голові...
Вона:
— Ее, хто! Хтось...
"Така сама, як і тоді", — подумав Володько.
— А пригадуєте, Ганко, там у школі? — запитав по короткій перерві. Вона:
— Ще б ні. Ой-йой, як пригадую... І не раз. Як то на Ронівському... Знаєте? Ті проліски для учительки Маші. Як то ви мені оповідали... Це було давно.
Мовчанка. Музики грають. Вони спокійно, плавно обертаються під їх звуки. Він чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не відважується. Навколо стільки людей. Одягнена вона у білу, тоненьку блузочку. На грудях червона в'язанка. Спідниця гладенька, чорна, майже до колін, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Від неї віє свіжістю, здоров'ям і ще чимсь, що хвилює його.
Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько нагнувся до вуха Ганки й шепнув:
— Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленіла, мов жарина, й мовчала.
— Ну, чого ж мовчите? — спитав її знову.
— Хіба я знаю...
— А хто ж може знати?
Вона нахиляється до нього й шепче:
— Прийдіть... Прийдіть, Володьку! — і затремтіла, мов пташина. Володько виразно відчув те радісне, лячне, жадібне тремтіння. А по часі несміло, уникаючи його погляду, ще тихше сказала:
— А знаєте що? Прийдіть до Євдошки. Ми маємо там вечорниці. Сергієві скажіть. Він вас заведе. До нас заходять хлопці з Башковець, з Людвищ. Заходять і свої — Антін, Ілько, що прийшов оце "з поляків". Багато заходять. Зайдіть і ви... Але де там... Ви не зайдете. Дурите... Он на вас дивиться ота... Боже, яке гарне у неї вбрання. Вкраїнське, ні? Гарне, і корсет оксамитовий... А скільки стрічок... Як ви танцювали з нею, мені здавалось, що то... Не скажу, а вже хотіла сказати... — і замовкла.
— Що ви хотіли сказати?
— Не скажу. Сміялися б.
— Шкода. Хіба я такий насмішник.
Вона не відповіла. Натомість промовила своє:
— Думаєте, коли б я надягнула таке... Дарка сказала мені... ха-ха-ха! Не скажу. Знову не скажу! Їй-Богу, не скажу!
— Що там таке? Чому не скажете? Вона таємничо підтягнулася, притиснулася до нього й майже на вухо шептала: