— То ще ж досить часу. Ще можна побігти додому і вернутися,— каже Сергій. Але дівчина боїться бігти додому. А що як вона піде, а тут почнуть без неї. Вона й завтра заплатить. Хіба ж Сергій не знає її.
Але Сергій сьогодні не знає нікого. Як тільки музика зайшла до клуні, як тільки прорвалась несмілість, як тільки всі переконалися, що нікого не пустять задурно,— навалились до столу всі нараз. Почалась метушня. Задні тиснулись, передавали гроші через передніх. Сергій впевняв, що всім стане квитків, Володько прибіг, побачив таке й побіг шукати ще одного продавача. Знайшов Олега, що приїхав на виставу, і просив його помогти Сергієві.
У дверях клуні стали два здорові, плечисті парубки. Всередині знову два впорядчики. Народ хильнувсь, мов повінь. Володько не встигає давати розпорядки... Одні просяться пропустити їх без грошей, інші щось питають, ще інші скаржаться. У дверях зчинився крик і гамір. Два п'яні парубки лізли без квитків, але їх зупинили.
— Назад! Не бачиш, тут варта?
— Пшол! Що мені варта. Пускай!
І тиснеться далі... Але не встиг дійти до порога, як міцні руки схопили його за комір, і той, мов лантух, полетів на подвір'я. Регіт, крик. П'яний зірвався, кинувся битись, та з'явилось ще кілька впорядчиків, і він відійшов...
Сонце зайшло, засвітились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Більше не влазить. Грає музика. Сцена закрита завісою з ряден. Навколо клуні стоять люди, що не встигли дістати квитка. Малі хлопчики, мов кліщі, повпивались у стіни клуні й крізь щілини дивляться цікавими очима до середини. Інші їх відпихають, бо хочуть собі поглянути...
— Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь.
— Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки!
— Тож там ще нічого нема. Сам нічого не бачу.
— Ага, нема... А дивиться. Пусти, пусти! Я тільки трошки...
Інші знову дряпаються на стріху або приносять підставку, щоб стати вище й дивитися.
— Не тягни! Ти, халєро! Не тягни! Куди лізеш. Впадемо всі!
Гуууррр! Підстава звалилась, і все полетіло. Починається бійка. Михалко кинувсь на Івана, Іван божиться, що винен Микола, Микола спихає вину на іншого. Вибігає впорядчик і відгонить всіх, бо такий крик, що музик не чути.
На залі гамір, ніби в набитому вулії. Музика тне беззупину. Спереду сидять почесні гості. Он і комендант угорської поліції. Коло нього розложився з жінкою Габель. Приїхала й стара пані Неоніла Адріянівна, мати Андрія Андрійовича. Гольденберги цілою родиною — Мошко, Маня, Рая, Соня, Іцко... Там також місце для панни Галі, що сама не грає, але занята разом з іншими на сцені, там Саша й Лінкерт. Обидва вже встигли випити й мають веселий настрій.
На сцені тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрій Андрійович характеризує, намазує барвами. Володько запізнився, бо весь час бігав скрізь, де тільки треба, прибіг, швидко почав одягатись. За хвилину зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на голові, парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Ніхто його не пізнає тепер. Вуса, чуприна під китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дівчинкою. Веселою, доброю, у білій, трішки вишитій сорочці, боса. Вона стрибає, сипле очима сміх, танцює тихо. І Роза Габльова змінилась. Свитина, очіпок, запаска. Очі підведені, зморшки... І багато інших... Всі тут, всі на місці чекають... Ось тільки завіса відхилиться.
— Дзвінок, дзвінок! — тихо наказує Володько.— Антоне, Ільку, Демиде! На місця! Хор! Займайте всі місця! Пам'ятайте, що перше співати! Я вам дам знак рукою! Махну отак — "Гиля-гиля". Отак — "Ой, що ж то за шум". Розумієте? Ну так. Другий дзвінок! Подивіться, чи вже всі всілися! Але тихо!
Андрій Андрійович розміщає першу яву.
— Олю! Розо! На місця! Ви, Розо, трішки схилені, голова оперта на руку. Ви уважно слухаєте вашу дочку. Оля сидить, руки в пелені, уважно дивиться на свою матір, оповідає свій сон, свої скорботи, хоче, щоб мати зрозуміла її. Ну! Добре! Готово! Можна третій дзвінок...
— Дзвінок! — тихо говорить Володько.— Всі за лаштунки! Суфлер! Увага!
Робиться велика тиша. Зала швидко вмовкає, тільки за стінами шкряботять і туляться хлопчики. Завіса поволі, майже непомітно розходиться двома половинами на боки. На залі гасне світло, на сцені збільшується. Перед глядачами картина: хатина з одним вікном і дверима. Від неї вправо, на кілках, за плотом соняшники й рожі, на плоті в'ються гарбузи, на кілках, не дивлячись на вечір, глечики. Вліво садок і ріг повітки. Вечір. Світить місяць. Тихо — ні одна гілка не ворушиться. Здалека долітає парубоцька пісня.
На призьбі перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а дочка їй оповідає: "І от сниться мені, мамо, ніби біжу я... коло такого-от вітряка"... Серед глибокої тиші її м'який, ніжний голос бринить, мов срібна струна. Тріпотливі, повні остраху звуки вириваються з тієї живої картини, несуться над головами слухачів, долітають до найдальших закутків і десь там зникають. Куди залітають вони й де зникають? Там десь, у тих палаючих цікавістю очах, у тих розкритих, висохлих від напруження устах, у тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарівне слово. Ось дівчина, що не може всидіти на місці. Вона бачить все, але їй здається, що це мало, й вона поволі, непомітно спиняється навшпиньки... її очі бігають по сцені, ловлять кожну дрібничку, слух напружений. Обличчя весь час міняється. Жаль, скорбота, радість, сміх — все, що бачить перед собою, все чистою, невинною душею приймає і страждає чи радується. Ціла зала — всі уважно дивляться, всі слухають цю дивовижу, це життя, цю живу красу. Бачать і розуміють серцем, цілим єством. Бідна дівчина просить матір вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно. Там стільки молодих, веселих істот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях, у тих садах, під місяцем, серед чудового співу розцвітає барвистим, пахучим цвітом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, ті, що тільки що вступили у справжнє життя, ті, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто й широко.
Дівчата слухають ту казку й розуміють її. І коли б творилась вона перед очима не годину, а цілу ніч, вони прослухали б її з такою самою увагою від початку до кінця, бо ж як не слухати... Хто з них коли бачив щось кращого в житті? Хто показав їм щось, що діється на широкому світі? Хто кинув їх жагучій цікавості хоч один шматочок поживи? Ніхто, ніколи. Росли, жили, плодились, вмирали.