— А може, подвиг Захара справді якимось чином позначився на долі Маркіяна Маркіяновича? — обережно поцікавився Оснач, приймаючи умови гри. — Або на долі його рідних? Війна. Все може бути.
— Жодних заперечень з цього приводу, журналісте-газетярю, жодних заперечень,— загадково усміхнувся Вандевура. — З'ясуйте все самі, не хочу нав'язувати вам свого трактування. А взагалі... попрацювати б вам у нашій школі хоча б із місяць. Та й хіба тільки в нашій? У будь-якій сільській. Інтелігенції нема, журна-лісте-газетярю, інтелігенції! Традиції старої української інтелігенції ми не тільки не зберегли, а, давайте казати одверто... зробили все можливе, щоб від них і сліду не залишилося. Натомість нових традицій не сформували. Ось і виходить, що тепер ми вже в кожному селі маємо до біса людей з дипломами, але, як правило, на все село ж-жьод-ного інтелігента (він так і вимовляв це слово "ж-жьодного"), сур-рогат, суррогат!
Оснач озирнувся і побачив дівчину, що, сидячи до них спиною, сильними чоловічими гребками гнала до причалу великого, ви-фарбуваного в яскраво-зелений колір човна.
— Ольга Досвітня, десятикласниця,— пояснив Маркіян Мар-кіянович. — Товаришка Гриня. Отже, й сам він десь тут, мабуть, на якомусь із острівців.
Вони мовчки дочекалися, коли дівчина довеслує до причалу. Крижань зустрів її спокійно і, поки вона неголосно пояснювала щось старому, діловито оглядав човен.
— Маркіяне Маркіяновичу, якщо одверто: важко вам тут було прижитися? В цій школі?
— Чому ви так вважаєте? Навпаки, дуже просто. А просто тому, що в мене свої життєві принципи. Чіткі, ґрунтовні. Людина з твердими принципами залишиться особистістю, навіть проживши десять років у мавпячому питомнику. Ви не згодні?
— Ні, чому ж...
— Так, навіть у мавпячому. Це довга розмова, проте...
— Ми могли б зустрітися з вами сьогодні ввечері,— поспішливо мовив Оснач, бачачи, що старий рибалка вже розпрощався з дівчиною, але не відмовився від бажання плисти до островів і нетерпеливиться. — Неділя, вечір обіцяє бути чудовим. Посидимо на причалі, можна навіть з вудочками, поговоримо. Не знаю, як вам зі мною, але мені з вами буде цікаво.
— До ваших послуг, журналісте-газетярю, до ваших послуг. Доля так рідко закидає сюди інтелігентну людину...
3
Радомир відштовхнув човен, вскочив у нього і, доки вони розверталися, поглядав на Вандевуру, що теж підійшов до берега. Горда, незворушна постава, ідеально підігнаний костюм, холодне випещене обличчя, насмішкуватий, сповнений поблажливого презирства погляд. Оцей погляд... Що дає Вандевурі право дивитися ось так на нього, на Крижаня, на своїх колег, на весь світ?
"Не поспішай з висновками,— мовив собі Оснач. — Над тобою тяжіє думка директора. Але в глухому селі така людина будь-кому може здатися диваком".
Втім, щойно вони опинилися за першим валом очеретів, що оперізували затоку, і Вандевура зник з виду, Радомир про нього й думати забув. Хвилина, друга — і човен вигулькнув на чисте плесо, таке собі озеро серед озера. Рибалка зменшив швидкість, й Оснач добре роздивився порослі верболозом острівці, протоки, плавучі архіпелаги з вижовклого очерету. Радомир роззирався з такою цікавістю, ніби перед ним відкривався ще один "загублений світ".
— Нам аби тільки вийти на чисту воду, за плавні, а вже звідти пробитися до Чорної Скелі легше. Олька, дівча оте, що човен мій вернуло, каже, що Козарук там, на острові. Але нічого, проб'ємося і з цього боку. Коли ще побачиш наші плавні? А тут саме нагода.
— То це вони вдвох украли вашого човна? — Досі Оснач навмисне не цікавився його розмовою з дівчиною. Чекав, коли старий сам згадає про неї.
— Ну, чому вкрали? Це ж Гриньо Козарук. Я, тільки-но почув, що це він узяв,— одразу й заспокоївся. Ні на що лихе цей хлопець не здатний. А сьогодні Олька сама взяла. Вдосвіта. Сніданок возила. Попросити соромилася. Що вдієш: у них там свої таємниці. А чого це вчитель до нас навідувався?
— У моїх журналістських справах. Ви добре знайомі з ним?
— Аякже. Дивний він: отак дивишся на нього, і здається, що ні село йому не миле, ні школа. Всі це бачать. А побалакаєш — ні, задоволений життям чоловік. Або ото: говорить ніби й розумне, а дивиться на тебе, як підпанок на наймита. Га, може бути таке?
— Та ніби не повинно.
— О, я теж так думаю: не повинно. Може, я чогось не розумію, а ти хлопець ученіший і мудоіший, то придивися до нього. Про такого, мабуть, ще ніхто й не писав.
Оснач вдячно всміхнувся старому.
Човен упирається в якесь коріння, майже повзе по мілині, і вони знову опиняються на чистому плесі невеличкого озерця. Просто з-посеред очеретів виростала невисока, схожа на осколок снаряда скеля. А за нею, на узвишші, виднілася хатина.
— Оце він і є — острів Чорна Скеля,— знову озвався рибалка.— Тут багато острівців, як ми кажемо, "наплавних" : сьогодні їх намулило, завтра розмиє зливами. І тільки чотири — сталих. Але найдревніший, мабуть, цей. І найбільший. Там, за ним починається заплава річки Чундуклеї. Там гектарів зо двісті очеретів і теж є кілька острівців, тільки менших. У війну в тих плавнях навіть діяв невеличкий партизанський загін.
— То це там знаходиться Кричинецький острів?
— Там. Степом до нього ближче. Але він посеред трясовини, страшної трясовини. Хто тобі казав про нього?
— Заради Кричинецького й приїхав сюди.
— Та ну?! Чому ж мовчав?
— Ви не питали. До речі, що там сталося під час війни?
— Там багато чого траплялося,— стенув плечима рибалка.
— Про моряків чули?
— Моряків? З десанту?
— І про загибель Захара Шаблюка.
— Он воно що? Значить, приїхали розбиратися,— задумливо проказав Крижань. — Гриньо Козарук написав? У газету?
— Написав.
— Свята душа.
— Ви теж щось знаєте? Під час війни ви були там?
— Що знаю, те знаю,— перебив його рибалка. — Ви самі розберіться, що й до чого. Щоб усе честь по честі. Розповідають, що біля Чорної Скелі партизани тримали зброю. Між кам'яними плитами є сухий вибалочок, а в ньому печерка. Ось партизани і влаштували в ній схованку. Та так добре замаскували, що двадцять разів можна пройти біля неї і не помітити.
— Ага, це вже цікаво. Вже якась зачіпка. Як ви гадаєте, Захар міг знати, де вони ховають зброю?