— І хан лев, а я йому у пащу влазив і вогнем у вічі світив!
— Ти що, шалена голово, князеві хочеш війну оголосити?
— Хмель і на гетьманів пішов. Що мені ваш князь!
Пан Заглоба занепокоївся ще дужче.
— Тьху ти, чорт! То це просто бунтом пахне! Vis armata raptus puellae і бунт — це ж кат, шибениця і вірьовка. Гарний шестерик, ним можеш заїхати якщо не далеко, то високо. Курцевичі теж захищатимуться.
— То й що? Або мені погибель, або їм! От я душу згубив за них, за Курцевичів, вони мені були братами, а стара княгиня — матір'ю, котрій я у вічі як пес заглядав! А як Василя татари схопили, хто у Крим пішов? Хто його відбив? Я! Любив я їх і служив їм, як раб, бо думав, що дівчину ту вислужу. А вони за те продали, продали мене як раба, на злу долю і на нещастя... Вигнали геть? Гаразд, я піду. Тільки спершу вклонюся за хліб і сіль, які у них їв, по–козацькому заплачу й піду, бо я свою дорогу знаю.
— І куди ж ти підеш, якщо із князем заведешся? До Хмеля в табір?
— Якби мені дівку віддали, я був би вашим ляським братом, вашим другом, вашою шаблею, душею вашою заклятою, вашим псом. І взяв би своїх семенів, інших з України кликнув би, та й на Хмеля і на рідних братів запорозьких рушив і копитами їх потоптав. А хотів би за це нагороди? Ні! От узяв би дівчину й за Дніпро подався, на Божі степи, на дикі луги, на тихі води — і мені було б досить, а тепер...
— А тепер ти сказився.
Отаман нічого не відповів, стьобнув нагаєм коня і помчав уперед, а пан Заглоба став розмірковувати над тим, у які неприємності він уплутався.
Не було сумніву, що Богун мав намір на Курцевичів напасти, за кривду свою помститися і дівчину силоміць забрати. І в цьому починанні пан Заглоба був ніби з ним заодно. В Україні таке траплялося часто й іноді миналося. Правда, якщо ґвалтівник не був шляхтичем, справа заплутувалася і ставала небезпечною. Зате вчинити акт правосуддя щодо козака було важче, бо де його шукати й ловити? Скоївши злочин, він тікав у дикі степи, куди людська рука не сягала, так що тільки його й бачили, а коли починалася війна, коли нападали татари, злочинець випливав знову, бо закон у цей час спав.
Так міг уникнути відповідальності й Богун, але панові Заглобі не треба було допомагати йому ділом і брати на себе половину провини. Він би, зрештою, не став йому сприяти в жодному разі, хоч Богун і був йому приятелем. Просто шляхтичеві Заглобі не випадало вступати у стосунки з козаком супроти шляхти, особливо ще й тому, що він знав пана Скшетуського і пив із ним. Пан Заглоба був неабиякий буян, але буянство його мало певну міру. Гуляти по чигиринських шинках із Богуном та іншою козацькою старшиною, надто на їхні гроші — і не більше; з огляду на козацький бунт таких людей навіть добре було мати за приятелів.
Проте пан Заглоба про шкуру свою, хоч тут і там подерту, дбав неабияк — аж раптом виявляється, що через дружбу з козаком він ускочив у страшну халепу. Адже було зрозуміло: якщо Богун викраде дівчину, наречену князівського поручика й улюбленця, то заведеться з князем, а отже, не залишиться йому нічого іншого, як утекти до Хмельницького і прилучитися до бунту. На такий рішенець у розмірковуваннях своїх накладав пан Заглоба щодо персони своєї veto , бо приставати до бунту заради прекрасних Богунових очей зовсім не мав наміру, та ще й князя боявся як вогню.
— Тьху! Тьху! — бурмотів він. — Чортові я хвоста крутив, а він мені тепер макітру крутить — і відкрутить. Щоб його грім побив, цього отамана з жіночим личком і татарською рукою! От я й вибрався на весілля, чисте собаче весілля, істинний Бог! Грім би побив усіх Курцевичів з усіма жінками! Що мені до них?.. Мені вже вони не потрібні. От на мені й окошилося. І за що? Я, чи що, женитися хочу? Нехай хоч чорт жениться, мені байдуже, яка моя в цьому участь? Із Богуном піду — Вишневецький шкуру з мене злупить, піду від Богуна — чернь мене приб'є, або й сам він скоріше за них. Найгірша річ — із грубіянами брататися. Так мені й треба! Ліпше б мені бути конем, на якому я сиджу, аніж Заглобою. Блазнем я козацьким став, при паливоді вішав, і тому слушно мене з обох боків випорють.
Розмірковуючи отак, пан Заглоба добряче спітнів і настрій у нього став ще гірший. Страшенно пряжило, кінь ніс важко, бо давно не ходив під сідлом, а пан Заглоба був чоловік огрядний. Боже милий, що б він тільки зараз дав за те, аби сидіти в холодочку у господі, за кухлем холодного пива, а не блукати у спеку і не мчати випаленим степом!
Хоч Богун і квапився, однак вони зупинилися, бо спека була нестерпна. Попасли трохи коней, а Богун увесь цей час розмовляв з осавулами, віддаючи, напевно, накази, що їм робити, бо вони досі навіть не знали, куди їдуть. До вух Заглоби долинули останні слова наказу:
— Чекати пострілу.
— Добре, батьку!
Богун зненацька повернувся до нього:
— Ти поїдеш зі мною наперед.
— Я? — сказав Заглоба, не приховуючи досади. — Я тебе так люблю, що вже одну половину душі для тебе випотив, чом би не випотити й другої? Ми як кунтуш із підкладкою; сподіваюся, нас чорти разом візьмуть, що мені все одно, бо, здається, навіть у пеклі спекотніше бути не може.
— Їдьмо.
— Стрімголов.
Вони рушили вперед, а за ними невдовзі й козаки. Але ті їхали поволі, тому скоро значно відстали, а потім і зникли з очей.
Богун із Заглобою мовчки їхали поруч, обидва глибоко замислившись. Заглоба посмикував вуса і видно було, що він напружено думає, певно, про те, як би з усього цього викрутитися. Час від часу він упівголоса щось бурчав собі під ніс або поглядав на Богуна, на обличчі якого навперемінку з'являлися то неприборканий гнів, то смуток.
"Диво, — думав Заглоба, — що такий красень дівки навіть не зміг переконати. Правда, він козак, але ж і лицар славний, і підполковник, котрому, рано чи пізно, якщо тільки він до бунтівників не пристане, нададуть шляхетське звання, що цілком від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський — благородний кавалер, але із цим гарненьким отаманом вродою йому не зрівнятися. Ой, візьмуть же вони один одного за чуби, як зустрінуться, бо той і той забіяки, яких мало!"
— Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? — зненацька спитав Заглоба.