Попоївши, Скшетуський сказав:
— Милостива пані! empus fugit , за хвилю ми й на коней сядемо, та перш ніж від усього серця подякувати за гостину, хотів би я про одну важливу справу з вашою милостю, пані, і з їхніми милостями, синами твоїми, осібно поговорити.
На обличчі княгині відбилося здивування; вона глянула на синів, на посла і на пана Лонгіна, ніби з їхнього вигляду намагалася вгадати, про що йдеться, і з певною тривогою в голосі відповіла:
— Я до ваших послуг, ваша милость.
Посол хотів вийти, але вона йому не дозволила, натомість усі вони перейшли в завішані обладунком і зброєю сіни. Молоді князі вишикувалися в ряд за матір'ю, а та, ставши навпроти Скшетуського, запитала:
— Про яку ж справу, ваша милость, говорити хочеш?
Намісник кинув на неї бистрий, майже суворий погляд і сказав:
— Даруй мені, пані, і ви, молоді князі, що супроти звичаю чиню, що замість через шляхетних послів діяти, сам у своїй справі речником буду. Та оскільки іншої ради немає, а чому бути, того не минути, то без зайвого зволікання подаю вашій милості, пані, і вашим милостям, як опікунам, моє покірне прохання віддати мені княжну Гелену за дружину.
Якби в цю мить, зимової пори, блискавка вдарила в майдан у Розлогах, вона б справила на княгиню із синами менше враження, аніж слова намісника. Якийся час вони спантеличено дивилися на поручика, котрий стояв перед ними виструнчений, спокійний і на диво гордий, ніби не просити, а наказувати збирався, і не знали, що відповісти. Натомість княгиня почала допитуватися:
— Як це? Вам, ваша милость? Гелену?
— Мені, милостива пані. І це мій твердий намір.
На мить залягла тиша.
— Чекаю на відповідь, милостива пані.
— Даруй, ваша милость, — відповіла, оговтавшись, княгиня, і голос у неї став сухий і різкий. — Прохання такого кавалера — честь для нас велика, але нічого з цього не вийде, бо Гелену я вже пообіцяла іншому.
— Зваж усе, милостива пані, як турботлива опікунка: чи не буде це проти волі князівни і чи не кращий я за того, кому ти її, ваша милость, пообіцяла.
— Милостивий пане! Хто ліпший — судити мені. Ти, може, й найліпший, але нам усе одно, бо ми тебе не знаємо.
Почувши це, намісник випростався ще гордовитіше, а погляд його став гострий, як ніж, проте холодний.
— Але я вас знаю, зрадники! — гаркнув він. — Хочете кревну свою хлопові віддати, аби тільки він вам незаконно привласнений маєток лишив...
— Сам зрадник! — вигукнула княгиня. — Оце ти так за гостину платиш? Отаку вдячність у серці живиш? Ох, змій! Що ти за один? І звідкіля ти взявся?
Молоді Курцевичі почали клацати пальцями і на стіни зі зброєю поглядати, а намісник кричав далі:
— Поганці! Загарбали сирітське добро, але начувайтеся! Завтра князь про це вже знатиме!
Почувши це, княгиня відступила в куток сіней і, схопивши рогатину, пішла на намісника. Княжичі й собі, схопивши хто що міг — шаблю, обушок, ніж, — обступили його півколом, дихаючи, як зграя оскаженілих вовків.
— До князя підеш? — заверещала княгиня. — А певен, що звідси живий вийдеш? Чи не остання це твоя година?
Скшетуський схрестив на грудях руки і оком не змигнув.
— Я повертаюся з Криму як князівський посол, — мовив він, — і якщо тут проллється хоч крапля моєї крові, через три дні від цього місця не залишиться й попелу, а ви згниєте у лубенських льохах. Чи є на світі сила, що могла б вас урятувати? Не погрожуйте, бо я вас не боюся!
— Ми загинемо, але ти загинеш першим!
— Тоді бий — ось мої груди!
Княжичі на чолі з матір'ю й далі тримали вістря, спрямовані в намісникові груди, але якісь невидимі ланцюги наче скували їм руки. Сопучи і скрегочучи зубами, вони шарпалися в безсилій люті, проте удару ніхто не завдавав. Стримувало їх страшне ім'я Вишневецького.
Намісник був господарем становища.
Безсилий гнів княгині виливався тепер зливою образ:
— Проноза! Дрібнопомісний шляхтич! Злидень! Із князівською кров'ю поріднитися закортіло — так нічого в тебе не вийде! Будь–кому, тільки не тобі, віддамо, і сам князь нам наказати не зможе!
А пан Скшетуський їм:
— Не час мені свій шляхетський родовід розказувати, але гадаю, що ваша князівська світлість легко могла б за ним щит і меч носити. А втім, якщо хлоп був вам до вподоби, то я кращий. Що ж до багатства мого, то воно може з вашим позмагатися, а якщо кажете, що Гелени мені не віддасте, то послухайте: я теж залишу вас у Розлогах і рахунків за опіку не зажадаю.
— Не даруй того, що не твоє.
— Я не дарую, але обіцянку на майбутнє даю і словом рицарським присягаюсь. Тож вибирайте: або князеві звіт про опіку подасте і від Розлогів відступитесь, або ж мені дівчину віддасте, а маєток утримаєте...
Рогатина поволі вислизала із рук княгині й за хвилю гупнула на підлогу.
— Вибирайте, — повторив пан Скшетуський. — Au pacem, au bellum!
— Яке щастя, — вже трохи лагідніше мовила Курцевичка, — що Богун із соколами поїхав, не захотівши на вашу милость дивитися, бо ще вчора щось запідозрив. Інакше б тут без крові не обійшлося.
— Але ж і я, милостива пані, шаблю не на те ношу, щоб пояс відтягала.
— Та хіба гоже, ваша милость, такому кавалерові, як ти, зайшовши по–доброму в дім, так на людей налітати і дівчину, наче з турецької неволі, натиском брати?
— Гоже, якщо після неволі вона мала бути хлопові продана.
— Такого, ваша милость, ти про Богуна не кажи, бо він хоч і безрідний, але воїн чудовий і лицар славний, а нам змалечку знайомий і в домі як свій. Йому дівчину відняти чи ножем штрикнути — все одно.
— А мені, милостива пані, пора вирушати, тож перепрошую, але ще раз повторюю: вибирайте!
Княгиня звернулася до синів:
— Ну що, синочки, скажете на таке покірне прохання цього кавалера?
Булиги поглядали один на одного, штовхалися ліктями й мовчали.
Нарешті Симеон пробурмотів:
— Звелиш бити, мати, битимемо, звелиш віддати дівку — віддамо.
— Бити — зле і дати — зле.
Потім, звернувшись до Скшетуського, сказала:
— Ти, ваша милость, так нас до стіни припер, що хоч лусни. Богун чоловік скажений і піде на все. Хто нас від його помсти захистить? Сам загине від князя, але спершу нас погубить. Що ж нам діяти?
— Ваш клопіт.
Княгиня якусь мить мовчала.