— Не далеко. До півночі будемо. Минемо Вороже урочище, потім Татарський розліг, а там уже й Чортів яр. Ой! Після півночі й до третіх півнів туди ліпше не потикатися. Мені байдуже, а вам кепсько може бути, ой кепсько.
— Знаю я, — мовив той, що питав, — тобі сам чорт брат, але й на чорта є управа.
— Чорт не чорт, а управи досі ніхто не знайшов, — відповіла Горпина. — Ти б, соколику, хоч би й цілий світ обшукав, а ліпшої схованки для своєї князівни не знайшов. Тут після півночі ніхто не пройде, хіба що зі мною, а в яру узагалі жива людина ногою не ступала. Хто поворожити прийде, той біля яру зупиниться й на мене чекає, аж поки вийду. Не бійся. Не прийдуть сюди ні ляхи, ні татари, ні будь–хто інший. Чортів яр страшний, сам побачиш.
— Нехай собі буде страшний, а я приходитиму сюди стільки, скільки захочу.
— Звісно, приходитимеш удень.
— Коли схочу. А стане чорт поперек дороги, роги вправлю.
— Ех, Богуне, Богуне!
— Ой, Донцівно, Донцівно! Ти про мене не турбуйся. Візьме мене чорт, не візьме — не твоє діло, тобі ж я скажу: водися ти зі своїми чортами скільки душі влізе, аби тільки князівна біди не знала, бо якщо їй щось станеться, тебе у мене з рук ні чорти, ні упирі не вирвуть.
— Якось уже мене топили, ще коли ми з братом на Дону жили, а вдруге, у Ямполі, кат голову поголив — тож мені тепер ніщо не страшне. Але тут інша річ. Я із приязні до тебе від нечистої сили стерегтиму її, волосині з голови не дам упасти, а людей їй у мене нема чого боятися. І від тебе вона нікуди не втече.
— Ох ти, сово! Якщо так, навіщо тоді біду мені наворожила, чому кричала на вухо: "Лях при ній! Лях при ній!"?
— То не я говорила, то духи. Але, може, щось змінилося. Завтра поворожу тобі на млиновому колесі. Вода усе скаже, тільки довго треба дивитися. Сам побачиш. Але ж ти лютий пес: скажеш тобі правду — розгніваєшся і за обух хапаєшся...
Розмова урвалася, чути було тільки стукіт копит об каміння і якісь звуки, що долинали від річки, схожі на стрекотання польових коників.
Богун і вухом не повів, хоч серед ночі такі звуки могли здивувати. Він підвів голову на місяць і глибоко задумався.
— Горпино, — мовив по хвилі.
— Що?
— Ти чаклунка, ти мусиш знати. Чи правда, що є таке зілля: як нап'єшся його — і нелюба покохаєш? Любисток, здається?
— Любисток. Але твоїй біді й він не зарадить. Якби князівна іншого не кохала, годі було б із неї й ковточка, але якщо кохає, знаєш, що буде?
— Що?
— Іще сильніше покохає того, іншого.
— А згинь ти зі своїм любистком! Ворожити вмієш, а порадити — ні.
— Ось послухай: я інше зілля знаю, що в землі росте. Хто його відвару вип'є, два дні й дві ночі пластом лежатиме, не знатиме, на якому він світі. Я їй дам цього зілля, а ти...
Козак затрясся в сідлі і втупив у чаклунку свої очі, що палали у пітьмі.
— На що ти натякаєш? — спитав він.
— Та й по всьому! — вигукнула відьма й вибухнула гучним сміхом, наче кобилиця заіржала.
Сміх цей зловісною луною покотився ущелинами ярів.
— Сучка! — сказав отаман.
Очі його поволі згасали, він знову замислився, а потім заговорив ніби сам до себе:
— Ні, ні! Коли ми Бар брали, я перший до кляштору ввірвався, щоб її від п'яного наброду захистити і розчерепити голову кожному, хто хоч пальцем її торкнеться, а вона себе ножем і тепер світу Божого не бачить... А мацни її рукою, знов за ніж ухопиться або в річку скочить — не вберегти її тобі, нещасному!
— Ти душею лях, не козак, якщо по–козацькому не хочеш дівки приневолити...
— Якби то я був лях! — вигукнув Богун. — Якби то я був лях! — І від різкого болю за голову обіруч схопився.
— Причарувала тебе ця ляшка, — буркнула Горпина.
— Ой, здається, причарувала! — журливо відповів Богун. — Щоб мене перша куля не минула, щоб мені на палі собі життя скінчити... Одна вона у цілім світі потрібна мені, і ця одна мене не хоче!
— Дурний ти! — гнівно вигукнула Горпина. — Вона ж твоя!
— Стули пельку! — скипів козак. — А якщо вона заподіє собі смерть, тоді що? Та я себе роздеру, тебе розірву, макітру об камінь розіб'ю, людей кусатиму, як пес! Я б душу за неї віддав, славою козацькою пожертвував, утік би аж за Ягорлик, полк би свій покинув, хоч на край світу подався б, аби тільки з нею... З нею хочу жити, біля неї здохнути... От що! А вона себе ножем! І через кого? Через мене! Ножем себе! Чуєш?
— Нічого з нею не станеться. Не помре.
— Якщо помре, я тебе до дверей цвяхами приб'ю.
— Нема над нею твоєї волі.
— Нема, нема. Хай би вона мене ножем шпортнула, хоч би й убила, і то було б ліпше.
— Дурна ляшка. Чого б їй не прихилитися до тебе з доброї волі! Де вона кращого знайде?
— Допоможи мені, а я тобі дукатів горщик насиплю, і перлів теж. Ми у Барі добре підмолотилися, та й до того брали.
— Ти багатий, як князь Ярема, і славний. Тебе, кажуть, сам Кривоніс боїться.
Козак махнув рукою.
— Що мені з того, коли серце болить...
І знов запанувало мовчання. Берег річки ставав дедалі дикіший і пустельніший. Біле сяйво місяця робило химерними обриси дерев і скель. Нарешті Горпина сказала:
— Ось воно, Вороже урочище. Далі треба вкупі їхати.
— Чому?
— Пропаще місце.
Вони притримали коней, і за хвилину задні наздогнали їх.
Богун звівся на стременах і заглянув у люльку.
— Спить? — запитав він.
— Спить, — відповів старий козак, — солодко, як дитина.
— Я їй сон–трави дала, — мовила відьма.
— Помалу, обережно, — зауважив Богун, не зводячи очей із сонної, — щоби ви її не розбудили. Місяць їй просто в личко заглядає, серденьку моєму.
— Тихо світить, не розбудить, — шепнув один із молодців.
І загін рушив далі. Невдовзі прибули до Ворожого урочища. Це був пагорб над самісінькою річкою, невисокий і округлий, ніби щит, що лежав на землі. Місяць заливав його сяйвом, освітлюючи біле, розкидане по ньому каміння. Де–не–де воно лежало окремо, подекуди купами, ніби рештки якихось будівель, руїни розвалених замків і костьолів. Подекуди із землі, ніби цвинтарні надгробки, стирчали кам'яні плити. Увесь пагорб скидався на одну величезну руїну. Може, колись давно, ще за часів Ягелла, тут і вирувало людське життя, але зараз пагорб і вся довколишня місцевість, аж до Рашкова, були глухою пустелею, у якій селився тільки дикий звір, а ночами нечиста сила водила свої танки.