А Митя Писарєв? Бідолашний Митюша! То ж таки було справжнє життя. Праця за одним столом. Очі в очі. Любі, розумні Митині очі. Він, як дитина, жадав її тепла, ласки.
Який піднесений, благородний шлях розкривався перед ними! Спільної праці, спільної віри, спільної боротьби. Вона запевняла його: "Нам буде ще краще, мій невтомний ?рудівниче". А нічого й не настало.
Вона вже літня жінка. Кажуть, вона ще дуже гарна, і навколо неї юрбиться молодь. Вона гірко всміхається.
Так. Серед них багато друзів і товаришів Богда-ся, його ровесники. Михайло Лобач-Жучен^, несміливий невдаха, учень морського училища, він грає на скрипочці, а вона йому акомпанує. На свята пише записки начальнику училища, щоб його відпустили... до тітки. Це вона "тіткою" називається, бо відпускають лише до родичів. Прибігає веселий студент Ваня Лебедєв, мізантропічний журналіст Кутейников... інші... її "лейб-гвардія", як сміється Богдась.
Невже вона — як ота обідрана стара Ялина на горищі, що радіє, коли її відвідують мишенята і вона розповідає їм свої історії? Але ж туди, на горище, з'являються пацюки й питають: "Чи не знаєте ви інших історій, приміром, про сало?" Та й повертаються у свої нори. І мишенята теж припиняють свої відвідини.
"О мої милі мишенята,— думала Марія,— не кидайте ви мене. Я не можу лишатися самотньою... Ні, ні, тільки не порівнювати, тільки не порівнювати..." Тоді справді самотня навіки. Хто ж зможе витримати порівняння з палким Сашею, її справді першим коханням, з надзвичайним Митею? Оцей гарненький, безпорадний Мішель? Знайомі дами турчать, що треба потурбуватися про нього, пригріти...
Ваня Лебедєв принаймні бадьорий, задерикуватий, схожий вдачею з Богданом, вона знає — вони заводіяки на студентських сходках, у них свої таємничі справи, в які вона не втручається, але по змозі допомагає. Богдась з нею щирий, люблячий, одвертай у своїх особистих, "сердечних" справах. Що ж, милі мої мишенята, не кидайте хоч ви мене... ^ Чого це вона так тоді розхнюпилася над цією Казкою? Треба було швидше закінчувати переклад. Чом ця дамочка в мітенках на метушливих руках затримувала роботу? Адже Марія звикла робити все своєчасно, тим більше зараз. Свій журнал не дає^ ніякого прибутку, і як не борсаються вони з Надійкою, певне, він не протягне довго. Як це буде катастрофічно для численних співробітниць з усіх кінців Росії, котрі вбачають у ньому якийсь початок свого життя!
Треба здавати швидше казки і закінчувати свою повість.
Дамочка в мітенках, що так благала дати будь-яку роботу і присягалася, що не підведе, таки нахабно підводила. Минув уже третій термін здачі, і Марії Олександрівні вже чемно нагадували: де казки?
— Ви ж так швидко завжди перекладаєте. Чого це ви затягли?
Марії доводилося посилатися на різні справи, хворобу.
Нарешті забігла — саме забігла — дамочка, заломила руки, випалила, що дитина була хвора, трохи не вмерла, але вона кінчає, кінчає, зазтра принесе чисто переписані переклади.
— Ви будете задоволені, моя дорога рятівнице. Вона безмежно дратувала Марію, але справді
могла ж захворіти дитина? Хворів же її Богдась малим. Як вона злякалася тоді в Парижі, коли він схопив круп. Може, вона несправедлива до цієї жінки.
Але та й завтра не з'явилася, хоча Марія пообіцяла обов'язково здати переклад уранці. Принесла,
її л о пізно ввечері. Марія вже не хотіла вислуховувати її, треба було ще все самій перевірити.
Вночі почала читати. Ні, переклад був зовсім не* поганий. Вона, правда, дещо зробила б інакше, але то вже справа смаку, можна й так, можна й #е переробляти. Після того, як переконалася за першими сторінками, що перекладено цілком пристойно, читала вже не так уважно. Перегортала чисто списані сторінки — слава богу, завтра нарешті віддасть! Марія додала свої переклади і спокійно підписалася. /
"А втім, краще ні з ким не зв'язуватися,— подумала вона, засинаючи,— тільки з добрим другом Етцелем може бути спільна справжня праця, але ж то милий Етцель! А зараз оця чужа жінка! Я б уже давно все зробила сама й забула. Та, може, дійсно це її врятувало, її і дитину. Вона не винна, що запізнилася. Ач, як старанно і чисто переписала".
"Як старанно і чисто переписала"!
О, цей вираз Марія запам'ятала назавжди.
Чом лихо завжди "пам'ятливе"?
Здавалося, все найтяжче, найболючіше вже було пережите. Але залишалася праця, лишалося її добре ім'я письменниці. Звичайно, її твори не раз критикували, але ж за неї і заступалися! Ніколи вона не забувала, як сам Герцен захистив її на сторінках "Колокола"! І не можна сказати, щоб так дуже переживала вона критику в своєму літературному житті, та й, власне, важливо, з якого табору лунає критика. Взагалі, в літературних колах ніхто не вбачав нічого незвичайного і в найгострішій критиці. Споконвіку існували літературна полеміка, тимчасові газетярські та журналістські сенсації — це не плямувало письменника.
зо
Але ж раптом трапилося щось зовсім інше, дошкульніше.
їй здавалося — йшла вона весь час вгору, і на-в)ть ані вітри, ані бурі не зупиняли її, і з кожним трудним кроком, з кожним поворотом небезпечної гірської дороги змінювалися краєвиди і ширшали обрії — бачиш далеко ген-ген...
Рраптом якийсь дрібний камінець скотився під ноги, і треба хапатися за кущі, за коріння дерев, що вчепилися за скелі, за слизькі і холодні скелі, на яких не завжди втримається навіть міцний, досвідчений горець.
Зараз вона порівняла це мимоволі з розповіддю Софійки про горян-чабанів.
Отак тоді під ноги трапився їй такий дошкульний, злостивий камінчик.
Що ж, вона втрималася. Боже, з яким зусиллям волі втрималася! Але знала: сама винна, вона захопилася рухом вгору і не дивилася під ноги — тільки навколо та вгору. Не думала про боротьбу заздрості, честолюбства, де кожен невдалий крок не обминуть, не простять, а роздмухають.
Можливо, й так. Та після всього, що сталося, вона відчула — бракує сили, всі сили вона віддала тому, щоб втриматися, але слід від цього недоброго камінця лишився... Не під ноги він був кинутий, а в душу, бо почувала і знала, що сама винна...
От вже справді не знаєш —
у дні якії ударять по шиї, чи в місяць осінній, чи в день весінній.