Марію Олександрівну запрошували на відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві. Були там Леся Українка з матір'ю, Коцюбинський, Стефаник, молодий ліричний Олесь, інші письменники й діячі, а вона не змогла поїхати, така близька для всіх з дитинства і така далека тепер. Чому?
Чому?
Звичайно, приємно тоді стало, що зраділи її твору, українській жартівливій, дотепній казці. Гоголя згадували, мову хвалили.
Але й сумно.
Хіба вона сама не розуміє, що це не те, що колись в її творах хвилювало, спрямовувало почуття молоді, поставило в передову шерегу борців слова.
Шерега рушала далі, замість загиблих, вибулих заповнювалася новими, про яких вона й не знала. А вона? Як інколи жадалося знову швидше віддати паперові багато своїх розмислів, адже стільки вже набачилась, стільки зазнала, а ніби щось утерялось, і ніяк не набрести на стежку.
Хіба тільки перевидавати колись написане?
Може, справді, то замолоду так — замислить людина і за все береться, а старому як зав'язано, і нема кого винуватити. Згадала, як казав якийсь дядько: "Треба на свої ноги наполягати — коней не буде!"
Вона всміхнулася. Коли б можна було не алегорично на ці ноги наполягти!
Скільки вони виходили доріг та стежок — і Чернігівщина, і Київщина, і Немирівщина — батьківщина її "Народних оповідань"!
Загомоніли на подвір'ї. Закричав Амі — ішачок, головний поштар.
Михайло Дем'янович поклав на столик під грушею, де вона сиділа, купу газет, кілька листів.
— От з Києва.
— Прочитай, Мішелю, від кого там. Що пишуть? — попросила вона.
Знову з Києва — і від Науменка, і від його жінки, енергійної діячки Софії Русової.
Ну, так і знала. Знову просять написати спогади про Тараса Григоровича.
От і Богдан нагадує весь час, дорікає, що не встигла виконати прохання Миколи Гавриловича Чернишевського — написати про Добролюбова...
— Що відповісти землякам, Марусю? — питає чоловік.
У неї болять очі, частіше на листи він відповідає.
— Напиши, що, як одужаю трохи, обов'язково напишу.
Не розуміють люди, як важко писати спогади. Просто обвинувачують, картають, нащадки, мовляв, не простять.
Коли б знали. Не тому, що зараз фізично важко писати очам і рукам,— важко писати серцю.
Коли б знали, як невимовно важко написати саме про Тараса Григоровича, батька Тараса, "рідного і названого". Які слова знайти, як душу вивернути, щоб написати про нього? Легко було б змалювати якісь певні події, факти — звичайно, кожна дрібничка має для нащадків значення. А як написати про те, як він полюбив її з перших сторінок її першої книжечки, яку надіслав йому Куліш у Нижній Новгород, коли повертався Тарас Григорович із заслання. І він прочитав і написав тоді перший вірш із присвячених їй.
Може, на одну сторінку всі факти вмістилися б, як прийшла до нього вперше в Петербурзі у маленьку двоповерхову кімнатку в академії,— і житло, і майстерня водночас,— і в пам'ять того дня написав їй другого вірша. Приходила до нього і з Тургенє-вим. Стрічались у спільних знайомих, земляків, вона читала свої нові оповідання. До них Тарас Григорович приходив, малого Богдася любив... їхні зустрічі тривали від першого побачення в січні і до її від'їзду у квітні за кордон. Тільки три місяці вони й бачилися, і було це на довгі роки, на весь її вік. І як про це чужим людям розказувати — як дивився на неї, а то якось голову погладив... Поцілував, коли прощалися, її і Богдася перед їхнім від'їздом...
Слова майже непотрібні були, як між батьком і дочкою після довгої розлуки і перед розлукою знову невідомо на який час.
Вона поїхала, а він їй свого "Кобзаря" — нове видання — присвятив, там так і надруковано було.
Хіба мало того людям?
Усе, що напише, тільки змалить те, що було насправді.
От і про Олександра Герцена нагадує Богдан. Вона йому тільки в листі трохи написала. Звичайно, треба.
їй дуже хотілося написати про "невславлених" (про Герцена і без неї багато напишуть!). А їй би нагадати, розповісти про рядових борців революції, скромних героїв, що віддавали, не замислюючись, своє життя. Сахновський, Бенні, Желіговський. Польська молодь повстання 1863 року, що боролася під прапором "За нашу і вашу свободу".
Може, все-таки у неї вистачить сили написати про них? Оці гори, ліс додадуть сили, здоров'я.
Вона думає про роки — найпевніший діагноз хвороб старих людей. Герцен казав: "Життя жінки тільки-но починається після п'ятдесяти". Він тоді вірив у неї.
А в неї саме до п'ятдесяти було найбільше і діла, і щастя, а після п'ятдесяти усе, власне, було підпорядковане не своєму. Чого ж це вона так розпорядилася своїм життям? Чи то пак життя розпорядилося нею?
Герцен казав — жінка в п'ятдесят нарешті стає людиною. А що у неї, навпаки, перемогла жінка? Дружина? Мати? Перемогли письменницю?
Чому в чоловіка не постає, не може постати такої проблеми? Чи, може, треба мати таку ж внутрішню силу, щоб зуміти все поєднати? Треба пережити, переболіти кожним рядком. Де ж взяти сили?
Найдужче їй хотілося дописати два давно початі твори. Вона Науменку, редактору "Киевской старины", про них саме і казала: "Закінчу і надішлю". Та ці роки з переїздами, хвороби, сімейні справи, постійна тривога' під час війни — все відкладала та відкладала. А здавалось,— як часто здається письменнику,— от тільки сісти та написати. Особливо один не давав спокою, бо хоч і почала його кілька років тому, був зв'язаний і з сьогоднішнім днем, і боліло їй все, і хвилювало й тепер. Переселення селян з України в чужий край, на чужину. Вона не просто цікавилась цим питанням, як, приміром, учені, що вивчають і джерела цього явний, і статистичні дані для своїх фундаментальних розвідок, їй це питання боліло, як дуже близьке. Вона стикалася з ним віч-на-віч, живучи на Україні, воно стосувалося добре знайомих, близьких людей. Як здригалося серце, коли бачила — люди знімаються зі своїх місць, де ще з дідів-прадідів посаджені були деревця і рідна хатина була сповнена пам'яттю, сімейними переказами і наче берегла, але ж була вже неспроможна вберегти, захистити, бо з усіх кутків, з усіх щілинок виглядали, і виростали, і глузували злидні, дітям здавалося, що й імена у цих "злиднів" є: "податки", "відробітки", "борги"... Жадалося податися кудись подалі, на волю, де землі неміряні, не покраяні шматочками, аби лише працював. Марія Олександрівна бачила важкі сцени продажу старого кубелечка, прощання з ним, завжди просила написати з нових місць.