Заради Борі треба було повінчатися з Михайлом. Повінчалися тихо, майже потаємно, проїздом у Москві, де тоді жив Богдан, який вже скінчив університет, одружився і з головою поринув у революційну діяльність. Ще таємніше, навіть не ділячися з близькими знайомими, Марія Олександрівна, тепер пані Лобач-Жученко, залишила назовсім Петербург.
Замиготіли міста... роки... люди...
Тридцять п'ять років з Мішелем, тепер Михайлом Дем'яновичем. Справжня любов, щастя, час і з Сашею, і з Митею були такі невблаганно короткі. А з Михайлом Дем'яновичем тридцять п'ять років...
Правда, щастя було в синах, в Богданові і в маленькому Борі. За Борю, за ще одне пізнання материнства, спалахнула в ті роки ніжність і до його батька, але ж життя вже було підпорядковане його службовим справам, змінам, переїздам. Ставрополь, Кавказ, Абрау-Дюрсо, Сергєево, Україна— Богуслав, Хохітва, Саратов, знову Ставрополь, степи, Олександрівська слобода... і от Нальчик... Гори. Ліс. У долині Кабарда. В горах Балкарія.
За горами гори...
І вона — "забута письменниця"...
Софіят, Софійка, найдужче з усіх, кого досі знала і зустрічала, любила "стару добру пані". Вона, звісно, дуже шанувала свою тітку, яка була їй як рідна мати, але любов до Марії Олександрівни була особлива. її навіть обурювало, коли їй здавалося, що інші не виявляють до господині палкого схиляння. Софійка не виказувала зовні своїх почуттів, вона не насмілювалася на це, але їй завжди хотілося зрозуміти кожне бажання пані з одного руху, з одного погляду і виконати все, все.
Пані вчила її читати й писати і ніколи не тільки не била, як мулла учнів у медресе, а навіть ніколи не гримала і не сердилася. Звичайно, Софійка дуже старалася і вже досить добре розуміла російську мову, але інколи пані співала іншою мовою— ї схожою, ї несхожою з тою, якою розмовляла з усіма.
Пані співала завжди сумно, немов поринала в щось далеке, рідне. Вона взагалі любила співи— інколи теплого літнього вечора, спершись на руку Софійки, слухала, як співають дівчата і жінки за їхнім парканом.
Софіят помітила, що Марія Олександрівна завжди нетерпляче чекає повернення чоловіка з пошти і любо всміхається Амі-ослику, коли з нього знімають сумку з газетами, книгами, нетерпляче чекає, коли чоловік вийме ще й листи. Листи не так уже часто привозить Амі. Софійка аж сердилася на тих не відомих їй людей, що не розуміють, як добра стара пані чекає листів, а їх нема та й нема... Коли вона навчиться добре писати, вона сама писатиме їй листи, щоб пані раділа!
Та оце Амі і Михайло Дем'янович (для Софійки вони обидва відігравали важливу роль у появі пошти) привезли досить великий згорток.
— Ну, нарешті Богдась таки надіслав мені і журнали, які я просила, і "Марсельєзу"! — зраділа Марія Олександрівна, розпаковуючи посилку.— Дивись, Мішелю, і ноти, і слова. Та слова я й так пам'ятаю, тільки французькі,— мовила вона замріяно.— Як у Парижі їх співали!
Марія Олександрівна грала тепер рідко. Так, коли нікого нема в домі і на подвір'ї, крім робочих. Софійка помітила — коли нема панночки Ганни Степанівни, Марія Олександрівна підійде до рояля і візьме кілька акордів.
Того дня і Михайло Дем'янович, і Ганна Степанівна поїхали до крамниці. Марія Олександрівна сіла за рояль, поставила ноти і заграла. Це була зовсім не журлива пісня. Софійка, боячись, щоб пані не почула її і не припинила грати, затамувавши віддих, причаїлася в сусідній кімнаті. Щось дуже знайоме вчувалося дівчині в цій мелодії. Пані заспівала впівголоса, але Софійка нічого не могла розібрати, жодного слова, це було зовсім іншою мовоюі Та раптом вона згадала і, не витримавши, вбігла в кімнату, де співала Марія Олександрівна нечуваною, не знайомою дівчинці мовою таку незабутню їй пісню!
— Це ти, Софійко? Що трапилось?
— Не гнівайтесь, не гнівайтесь... Я почула... Це ж співали наші хлопці, я чула, я тільки слів тоді не розуміла, і вони співали не так, як ви, а цю, цю пісню... потихеньку дома, і казали, що от у місті... вони казали тьоті, що на вулиці йшло багато-багато людей, і вони це голосно співали, і їх почали розгонити, а кого й забрали, до тюрми забрали...
— А які ж це ваші хлопці? — спитала Марія Олександрівна. Вона враз збагнула, що йдеться про демонстрацію у п'ятому році в П'ятигорську — це ж зовсім недалеко від Нальчика. Тоді вони з Михайлом Дем'яновичем жили на Ставропольщи-ні в Олександрійській, і вона знала, що робиться і на Кавказі.
Софійка знітилася. Може, вона сказала щось зайве, про що їй наказано завжди мовчати? Але ж хіба пані може зробити їй якесь лихо? Вона ж так зраділа посилці і от зараз сама грає і співає цю дорогу пісню.
— Ви не скажете, не скажете нікому? А то нам буде велике горе, нам і так горе,— мовила вона.
— Не хвилюйся, дитино, я нікому не скажу,— заспокоїла її Марія Олександрівна.
— Наші хлопці — це мої братики, подалися кудись, щоб і їх не забрали. Вони не абреки, ні, вони насправді пішли шукати заробітків... їм тут не можна було лишатися, бо вони ходили у Нальчику на кладовище, там, казали, бунтівники збиралися, і потім багатьох спіймали, а вони зовсім не бунтівники і не абреки, вони тільки проти князя і проти Довлата, так це ж вони тільки добра всім людям хотіли, правда ж? І вони працювати хотіли, і книжки читати, і так бідкалися, що я дурною росту, тепер би раділи, так я ж не знаю, де вони, тітонька уночі плаче, може, й вони в тюрмі, а може, їх заслали кудись далеко-далеко, туди, де завжди зима, сніг, кажуть, до Сибіру якогось. Ви знаєте Сибір?
— Знаю,— зітхнула Марія Олександрівна, і чомусь спливли рядки Некрасова:
Сибирь так ужасна,
Сибирь далека.
Но люди живут и в Сибири...
— Та ще ж невідомо, де вони,— сказала вона дівчинці.— Аби живі були. А в Сибіру також люди живуть, і не тільки в тюрмах та засланні, а й вільні, працюють собі. То багатий край, правда, холодніший, ніж тут, але не такий вже страшний. Люди, які живуть там постійно, люблять його, як ти свої гори.
— Правда? — проясніло личко Софії.
— А може, вони зовсім і не там і ще дадуть вам звістку.
Софійка раптом подумала — адже в її голівці все це мішалося: дійсне, надприродне, усі ліси і гори були сповнені чар, і деякі люди також володіли чарами,— якби братики почули, як співає "їхню" пісню її добра пані, вони, напевне, зраділи б і дали звістку їй і тітці.