Сефатія і Незіях заслонили собі обличчя. А старий Гасоферет набрав пороху з землі і посипав на свою голову на знак суму.
Довга мовчанка запанувала на раді старшин гадаринських. Лише здалеку, від озера, долинали звуки майстерної пастушої сопілки, перетяті сміхом єгипетських голубів, що обсипали цілу браму маленького, але багатого містечка.
Природа відпочивала в радості і безжурному спокої. Але раді старшини, що засідала біля міської брами видавалось: ось наступають останні дні світу. Що таке доля Содому й Гоморри в порівнянні з лихом, яке впало на їх богобоязливе місто?!
Дійшов до них наказ від ненависної римської влади про нову данину з кмину та гірких трав, які мусять купувати жиди перед святом Пасхи. Аж до Єрусалиму виправляла старшина Абамелека — чоловіка бувалого в бувальцях, який ще й тому міг найліпше розвідатись про все, що сам колись був домоуправителем у старшого митника в Єрихоні. Та сумні справи приніс сьогодні Абамелек. Навіть і єрусалимський храм не міг викрутитись від цієї халепи. А що первосвященики вимовлялися браком готівки, то римляни взяли данину самовільно:
— Храмовими сиклями!..
— Останні настають часи! Це я вам кажу: останні! — безрадно бідкався Газабаїл, багатий торгівець щетиною. — Ох, Боже Авраама, Ісаака та Якова..
— Не поможуть нарікання та зойки, — зірвався з місця наймолодший з усіх, орлоносий П'єсах. — Повстання!.. Ось єдина рада.. Потребуємо знов Юди Макавея!..
Та його палкий вигук згас у пригнобленому мовчанні старих.
— О Елогім! Чи ж таки ніколи не прийде Месія?! Чи ж очі синів наших і синів синів наших так і замкнуться в пітьмі неволі?! — зідхнув, підвівши виблідлі очі, старий Гасоферет.
— Ох, Месія! Месія! — захитав головою Сафатія. — Так давно обіцяють його нам, що й тяжко вже вірити в правду цієї обіцянки...
— Не говори богозневаги, в гріху народжений! — насварив його священик Уза. — Що ти можеш знати про святі таємниці? Хіба ж не чув поголосок, що Месія вже в нашій землі? — Уза надхненно підніс очі до неба: — Ось чую.. вже кроки його лунають біля нас.. Надходить щастя людства і наше!..
— В Єрусалимі переказують люди, що є вже аж двох Месій, — махнув рукою Абамелек. — Один ніби хрестить водою на пустині, а другий ходить по містах і селах, розмножує хліб з нічого і годує голоту. Є чутка, що саме іде в наш бік.
— На пустині.. водою! — усміхнувся П'єсах. — Це ж треба розуміти як символ: мовляв, тоді прийде Месія, як в пустині буде вода, а хліб родитиме з нічого, з самого бажання.
— Хто знає, — зауважив Незіях. — Хто знає, може, з тих двох один є справжній Месія.
— Так.. Та ж як його пізнати? Та ж хто це скаже?
— А нащо існуємо ми, священики? — обізвався Уза. — Хіба не пізнаємо його з першого слова уст його. Хіба не вгадаємо ми з першого вчинку, що зробить благословенна правиця його?!
Незіях поставив дашком руку над очима й мовчки вказав на хмарку куряви, що знялася на шляху від моря. Далеко ще, прозолочена вечірнім сонцем, здавалось, несе вона якусь легку, променисту звістку радости. Кілька старшин підвелося з місця. Чи не кочовики? А може, римські вояки, най би розсілась під ними земля й поглинула б їх з удзром!
За хвильку до брами наближалися в повному бігу пастухи. Вони бігли з останніх сил, вимахували руками й несамовито кричали.
Та пси, що неслись за ними, розлюченим гавканням заглушували людські голоси.
— Так і є: кочовники!.. Грабіж!.. — Упало серце в Узи. Він бо мав найбільші на всю околицю свинячі стада.
А тим часом Базлут, старший пастух його худоби, вже лежав в поросі, біля ніг свого пана.
— Нічим не завинили ми, пане ясний! Нічим, —корчився на землі Базлут. — Дияволи увійшли в свиней... Сам Бельзебуб з дітьми із внуками своїми!
— І.. і що ж свині? — затрусився Уза.
— Всі, всі до одної, повних дві тисячі кинулися зі скелі в море!.. Дві тисячі свиней! Та які! Вже ось-ось на заріз.. О Елогім! На землі ще рне було такого нещастя від всесвітнього потопу!
Голосив Базлут, б'ючи чолом в утоптану землю майдану, голосили, як на похороні батьків, всі його помічники й підпаски. Вили пастуші пси.
Але в браму вбігали все нові й нові, не Узові вже, пастухи. Вони кидались навколішки перед старшинами, і кричали, що було сил. В тих вигуках можна було вловити окремі слова:
— Забороніть!.. Рятуйте!.. Він понищить і наші свині! Всі свині гадаринські загинуть!.. Ой горе нам, горе!..
Всі свині гадаринські? Всі свині?..
Все населення міста, що збіглось до брами, було збентежене. Всі свині? Та це ж увесь добробут і все майно міста, що панує над неродючими просторами! З давніх давен гадаринці плекали свиней та постачали їх грекам-свиножерам і тим невірним здирщикам-римлянам.
Уза відчув, як в його роті раптом стало цілком сухо. Язик наростав, як змочена водою "єрихонська троянда". Але він зробив зусилля і крикнув як міг:
— Тихо! Най р-р-озповідають, я-як все с-сталось? — і штовхнув ногою голову раба-свинопаса, що все ще лежав ниць у поросі.
Ох, світлий наш паночку.. Від ранку самого, від ранку вже видко було, що цей день не принесе нічого доброго... Ще на світ не благословилось, як притисся до нас Шемай, біснуватий, той, що живе у гробовищах, той, що має в собі стонадцять бісів. Звідкіль узявся він на нашу бідну голову й почав гасати біля нашого гурту та пирять у свиней камінням...
— Що ж: нема у вас псів? Чи не знайшлось каміння на пращі?
— Ой, світлий паночку наш. Все є, та ж Шемай то був..
леґіон бісів у ньому! Хто ж проти нього стане?! І пси його бояться, ховаються, виють..
Він, Базлут, вже звелів усе стадо свиняче перегнати на інше місце, далі від напасти, та ж не вчинив це відразу, а коли потяглись за свиньми підпаски, аж — гульк! — о, лихо: йде той Пророк Галилейський, кілька учнів з ним і сила-силенная люду.
— А що ж, як правду гомонять люди, що він і біснуватих зціляє? Тож, може, і Шемай побіжить за ним і нас зоставить у спокою? — помислив я. — І справді, як лише угледів Пророка Шемай, так і помчав до нього. Прибіг, вклонився, та як не закричить...
Все більше темніло обличчя Узове. Від охів, зідхання та співчуття вірних все дужче зростала в серці досада... А він же думав, що й справді, може бути Месія.. Такий, що руйнує добробут цілого міста заради одного біснуватого дурня?