Пилат замислився. Мовчав і Ариматейський. Зненацька прокуратор підвів голову. Майже мрійний усміх освітив його виголене, випещене обличчя з твердим квадратовим підборіддям. М'який вираз так не гармонізував з його енергійними рисами, що Пилатове обличчя видавалося Йосипові чужим, незнайомим.
— Далекі... давні речі пригадались мені, Йосипе. Колись, як ще носив я
претексту... Скільки прекрасних годин пережив я, сидячи до білого ранку над улюбленими сувоями! Скільки було радости у дебатах з такими ж, як і я сам, юнаками про стародавні римські чесноти. Як уболівав я, що гине gloria Romanorum, міць, обгрунтована на безкомпромісовій, твердій, холодно-чистій як прозорий кришталь, чесноті! І ті друзі мої... , де вони нині? Вірили ми без застережень в конечне здійснення наших променистих мрій, наших сяючих ідеалів... Вірили ми, Йосипе, навіть у чисту правду, вірили, що можна її пізнати, що можна її передати иншим...
Зідхнув і безрадно махнув рукою..
— Що ж лишилось від тих квітів душі? Квітів прекрасних, хвилевих, як і справжні квіти?.. Завзятий республіканець Понтій, що так захоплювався життям стародавніх, — ось він перед тобою, друже: лисий прокуратор "божеського" цезаря. В королівському палаці, де перебував останній король єрусалимський, не досить розкошів, зручности, речей мистецьких та всякого добра, щоб задовольнити "суворого сина квіритів". Ось що прочитав я в погляді тієї Людини, що її боронив я перед шумовинням життя... А правда.. Як давно я не згадував про неї, аж поки Він не нагадав мені.
І все ж таки нині я не знаю, хто скаже мені щось правдиве про неї... Хто мені скаже, що таке правда?!..
********************************************************************************************************************************************************
ЯК МИНУЛА Ж СУБОТА...
Тому, що передвечір цього святочного дня був дуже урочистий, — спішно поховано тіла розп'ятих. Прибрано й хрести, засипано кров, щоб жодна згадка про смерть не порушували святкового настрою єрусалимських правовірних і не було чого чіплятись "імущих власть".
Голий, порожній тягся до неба гострий верх Голготи — Лисої Гори, посеред засипаного опокою, мов битим череп'ям притрушеного "Черепового місця". Ніби на цьому місці ніколи не було жаху, ніби нічим не оплюгавило тут себе на віки вічні убоге людство...
Непроглядна пітьма огорнула верхи Сіонські, накрила місто жалібним завоєм, постелилась по горі Оливній. Ні зорі в небі, ні вогника на землі...
Душі ж Ісусових учнів оповив сум ще чорніший. Пригасив думку й надгробним каменем завалив серця.
..."Поражу пастиря й розпорошиться отара"...
Без слів, без зідхань, приголомшені безголов'ям, тулились залякані учні в оселі того, хто не раз і не два давав їм захист: господар гостинний, що на Останню Вечерю приготував Учителеві світлицю ясну й велику, ще раз укрив їх в себе перед можливим переслідуванням.
Зібрались тут майже всі: Петро і Андрій, Яків і Вартоломей, і Пилип, і Яків Альвеїв, Марко і Тадей, і Симон Ханаанець. Були й жінки: Марія Маґдалина та Марія друга, Саломея і мати синів Заведеєвих. Бракувало Томи, що відбився від гурту, й улюбленого учня Ісусового — Івана: Матір бо Ісусову взяв він до оселі своєї. З ними ж відійшов і лікар Лука, щоб умінням своїм послужити Матері болісній. Людськими силами хотіли помогти Тій, що їй служать янголи Божі...
Не було тієї ночі між учнями й зрадника, чиє наймення з огидою викинули з серця свого.
Тихо й ритмічно плакала водяна клепсидра, відмірюючи слізьми час. Людські постаті були нерухомі, як понадбережне каміння над Мертвим морем. Ніхто не обчищав каганчика, що тьмяно шкварчав під надщербленим горщиком. Ґніт ледве жеврів у душній пітьмі.
Зненацька випросталась жіноча постать. На мить заслонивши сліпе світелко, струснула повітря пишною головою й, мов хвора, хитаючись, ступила крок, другий, взялася за рамку дверей.
— Куди ти, Маріє? — піднесла голову Саломея. — На дворі ж глуха ніч..
— І смерть, — глухо, беззвучно додав Андрій. — Чигають бо на нас Аннові й Каяфині. Не досить їм смерти Вчителя.
Марія мовчки щільніше натягла темну столу на золоте волосся. Носила завжди римську одіж. За те ще більш обурювались на неї правовірні. Гетера? Та що ж! Хіба ж Рагаба єрихонська не була блудницею, а послужила ж народові ізраїльському! Але відкидати освячені традицією звичаї і носити чужу одежу — цьмого подарувати не міг добрий гебрай. За це не раз і камінювати хотіли Марію.
— Маріє! Не виходь! — озвався знову Андрій.
Тим часом він заступав старшого в малому гуртку. Петро бо, обхопивши голову руками, не подавав ознак життя. Був живий, але не жив. Його життя вмерло в ньому, коли обірвався третій спів півня в Преторії.
На мить вирізьбився білою камеєю профіль Маґдалини в жовтавому світлі каганчика: обернулась рвучко і терпко промовила:
— Та вже мовчи, Андрію! Сказали ви вже своє й зробили — чоловіки. Зрадили, виреклися, покинули.. Втекли... Мовчи вже! — і співучий голос заломився жалем у здушеному риданню. Але опанувала собою: — Маріє! Саломеє! Ходімо...
Бунтівничий дух гетери ще раз повстав проти чоловічого ярма, що накидає слухняність. І, як раз у раз, за покликом до бунту, пішли плохі й покірливі, звиклі до слухняности. Вийшли всі троє з Маґдалиною попереду.
Парка ніч накрила їх м'якою долонею. Було чорно, ніби височенна стіна стала перед самими очима. Саломея міцніше притулилась до Маґдалини. Духом вгадала, куди веде їх Марія: жінкам бо годилось плакати на гробниці аж до дев'ятого дня.
Яка ж пітьма!.. Чи втрапимо на стежку до садів Ариматейського?
— Втрапимо. Горою...
— Понад ущелиною та проваллями? — тривожно запитала друга Марія.
Щось живе вимоталось з пітьми й ухопило жінок за одежу:
— Я — з вами.. Візьміть!.. Вкажу вам шлях... я ж бачу й тепер, як у день...
— Хто ти? — намацала Маґдалина кучеряву дитячу голівку.
— Тамар... сліпа... Сліпонароджена, що жебрала коло скарбниці храму.
— Звикла ходити в пітьмі! — обняла дитину мати синів Заведеєвих.
— Ні, ні! Він дав мені зір!.. Христос зцілив мене. Я нині бачу й уночі, як у найясніший день. Я знаю стежку...
Марія Яковлева відчула в пітьмі, що й друга істота ще тулиться до Тамари.