— Ще ж дяка Богові Авраама, Ісаака та Якова: на цей раз неначе ніде не поранився.. й не потовкся! — Зідхнув з полегшенням, але враз почав нарікати: — О, Шаддай! Скільки вже, скільки разів кидав Фадаю той дух лихий — дух німий і глухий — і у воду і в огонь, щоб йому заподіяти смерть! Скільки, скільки... Чому кажу: глухий і німий? Та ж бо не слухає жодних заклинань і наговорів!.. Навіть бо й у храмі єрусалимському священикові, що його заклинав, не схотів назвати наймення свого!
— А чом же ти, сусідо, не приведеш свого хлопця до нашого Раббі? — тихо спитав Іван.
Села махнув рукою.
— Хм... чом?! Та ж — хитрощі диявольскі! Коли Равві близько, Фадая здоровенький, жвавий, бадьорий, як усі хлопці. Навіть і місячна повня йому не шкодить. Скільки разів ходив він по римзах як привид, і на вартовій вежі був, і в Єрусалимі на міську браму видирався. А як захворіє — нема близько Вчителя. Де ти його візьмеш? — І зненацька Села вхопив край Іванового рукава і поцілував його: — Зціли його! — Зіп'яв руки й благально простяг їх до Ісусових учнів. — Зціліть його ви! Набідувались ми з тим небораком... А ви все ж таки ходите з Ним! Чи ви досі не знаєте Його мудрости? Чи ж не бачите щодня, як Він те чинить?..
Учні переглянулися. Юда відійшов аж під каганець і знову почав уважно роздивлятись диптихон. Яків трохи відступив за Івана:
— Спробуй ти, брате! Таки ж бо Вчитель тебе любить найбільше.
Іван завагався, але опанував собою й схилився до немічного. Відсунув набік плащ і нерішуче поклав руки на хлопцеву голову:
— Вийди з нього, духу німий і глухий! Чуєш?
Соломія обережно відсунула з вогниська посуд із стравою. Щільно накрила усі горщики, щоб лихий дух, виходячи з Фадаї, не увійшов у їжу.
У хаті запанувала тиша, лише було чути, як в такт віддихувало п'ять людських грудей. Але ж до того віддиху не прилучався віддих немічного.
— Забороняю тобі мучити хлопця. — промовив Іван. Почекав хвилинку й додав:
— Наказую тобі, духу лукавий і лихий, силою слова Вчителевого...
З-під Фадаїних повік викотилась велика сльоза й тихо попливла вздовж обличчя, до якого верталась барва. Хлопець зідхнув, однак не поворухнувся.
— Дяка Всемогутньому. Очунює! Приходить до пам'яті дитина! — прошепотів Села. — Як ласка, поможіть мені з ним додому.
Яків узяв хлопця за голову і під плечі. Села, підтримуючи ліктем підпопельники, що Заведеїха вже підсунула під руку сусідові, — тримав немічному ноги. Іван відчинив двері.
Юда сховав у торбу таблички й знову заходив по хаті. Спинився біля Івана, що сперся чолом на руки.
— Не вийшло, Іване?! Отож й воно! І не вилікуємо, і хліба не розмножимо, й сиклів з моря не виловимо. Марна надія! Нам треба перейти до чинів звичайних. Ми — не боги і не янголи. Звичайні римські раби — і нічого більше. Тож і наша зброя, знову кажу, — не чудеса, а повстання, хитрощі, зрада і підступ. Це ж бо відвічна зброя рабів. А ми, кажу ж, раби. Раби для всіх: Римові, священикам. Тому нам вільно все, що є для добра справи...
Раптом Юдине серце затремтіло, як риба у сітці, а думкою мигнула, мов чорна ластівка стріла ненависти: "Звуть мене злодієм! Так що ж: хіба я краду не для справи?" — І з ще більшим пересвідченням повторив уголос: — Тільки так, підступом і зрадою! В бою мусить бути однакова зброя. Я за тим, щоб і Варавву приєднати до нас. За ним піде народ...
Іван і Соломія мовчали.
— Не вірою, не сподіваннями "царства Божого", що "в нас самих", — ще запальніше продовжував Юда. — Досить уже тих мрій! Треба покладатися на дійсну силу.
— "Ні, цього не прихилиш до філософічних шукань. Його не захопить "Логос" — з смутком помислив Іван.
А Юда поклав обидві руки на Іванові рамена і поривчасто кидав просто в обличчя:
— Хай уже Петро... нехай старі... що вони тямлять на творенню основ нового життя?!.. Але ж ви, хоча й селюхи, особливо твій брат, але ж ти, Іване, що знаєшся й на чужинній мудрості. Ти мусиш стати при мені! Кажу вам: ти й Тома мусите мене підтримати, поки ще є час, бо дуже швидко можна втратити все. А візьмемося по-людськи — виграємо!.. Матусю! — звернувся він до Соломії, — кажи їм: ти ж таки мати синам своїм!.. Не можемо не виграти...
Впустивши за собою дужий подих вітру, ввійшов у хату Яків.
— А тата все ще нема! — змінила журливі думки Заведеїха на нову тривогу. — Не можна далі чекати з вечерею.
— Це вже востаннє Він іде у пустиню. Тепер уже ми самі настановимо Його за царя у "царстві від цього світу". А тоді й ваші бажання сповняться! — відповів Юда, легенько посміхнувся, попрощався і зник у темряві.
— Куди ж? Куди? — гукнула слідом Заведеїха. — А вечеряти?
— Та ж не тільки самим хлібом живе людина, — кинув вітер у хату розтріпані слова гостя, поки грюкнули двері.
— Як же там Фадаї? — новою турботою наливалося серце матері синів Заведеєвих. — Може б, по вечері пішли та ще трохи пострашили б того духа?
— "Цей рід вигониться лише молитвою та постом!" — замислено відповів Іван.
— А де? — захвилювалась Соломія. — Де ж таки, сьогодні — піст? Мало ви напостилися в мандрівках!.. Таж вас і не пізнати, тах схудли на тих самих неварених пшеничних зернах! Ні, ні, що руки материні вам наготовили, відкидати не личить! — і накладала на коржі найбільші шматки риби. — Чи ж я не мати синам своїм!.. Споживайте в спокою... А ось і фіґи, й дактилі — чорні й прозорі, мов медом налиті...
— А Равві ж робить це так легко. Тільки покладе руку... — хвилювався Іван.
— Та вже годі тобі, синку! Не турбуйтеся, діти серця мого, тим, чого вам не дано ані сповнити, ані збагнути.
— А Юда таки зовсім пішов? — згадав Яків.
Заведеїха махнула рукою:
— Та ж він усе такий: як молоко на вогні, все б кудись втікав, усе квапиться. Кажуть, що мало коли й спить. Самі турботи...
— І самі слова! — додав Яків. — Не лежить до нього моє серце. Я навіть за тим, щоб попередити Вчителя.
— Та ж попереджали! — відказав Іван.
— Ну й що? — спитала Заведеїха
— Одна відповідь: — "Я знав, кого вибирав"...
*
Як черінь, напалені сонцем пустинні й безводні ущелини простяглися за Витанією. Не манять вони до себе ні подорожніх, ні пастухів з отарами. Навіть розбійники не ховаються тут, бо надаремно було б чекати здобичі. Тож Юда міг тут віддатися цілком "роздумуванням на самоті".