— Це вас непокоїть? — спитав він.
— Якнайменше,— відповіла м-с Треверс.— Мільйони зірок дивилися на нас, а що мені до того. Вони не належать до мого світу. Так са*мо й всі ці очі. Вони не з мого світу.
Лінгард подумав: "Усі їй далекі". Ніколи вона не здавалась йому такою неприступною, відмінною та далекою, як зараз. Полум'я численних вогнищ освітлювало тільки землю та оповиті димом чорні постаті людей біля них. Але тільки одне вогнище, що горіло перед будинком, де сиділи полонені, можна було назвати вогнищем, та й воно було невелике. Воно навіть не освітлювало простір між сваями й верандою. На ній видно було голови двох воїнів та тьмяний блиск на вершечках списів. Проте внизу, на землі, темна постать людини на лаві була зовсім рельєфна. Друга, зовсім чорна постать, підкинула в багаття хмизу й одійшла геть. Людина, що сиділа на лаві, підвелась. То був д'Алькасер. Лінгард з м-с Треверс підійшли до нього зовсім близько. Він так здивувався, що занімів.
— Ви не сподівалися...— почала м-с Треверс, трохи збентежена його німотою.
— Я не вірив своїм очам,— теж збентежено промовив д'Алькасер. Він отямився й щиро признався:
— Зараз я не думав про вас, м-с Треверс.— Він провів рукою по лобі.— Я й сам не знаю, про що думав.
У світлі тріскотливого полум'я м-с Треверс розгледіла лице д'Алькасера. Воно вже не посміхалося. Вона не пам'ятала, чи бачила його коли таким серйозним і далеким. Лишивши Лінгардову руку, м-с Треверс підійшла ближче до багаття.
— Ви, мабуть, були дуже далеко, м-р д'Алькасер,— мовила вона.
— Цієї волі від нас ніхто не може відняти,— зауважив д'Алькасер, пильно дивлячись на загорнуту шарфом м-с Треверс.— Може, я був десь далеко,— вів він далі,— та запевняю вас, що й сам не знаю де. З годину тому здійнялась метушня через якісь ракети, та я не брав участі в ній. Нікого було розпитати за все. Капітан тоді говорив з королем чи правителем цієї місцевості.
Він звернувся до Лінгарда:
— Дозвольте спитати, чи досягли ви якихось наслідків? Цей мавр, мені здається, дуже вже забарний.
— Проти прямого нападу він безперечно дасть опір,— сказав Лінгард.— Отже ви маєте оборону. Але мушу признатись, що він сердиться на мене. Йому обридли всі ці справи. Він любить спокій над усе на світі. Та я ще не скінчив з ним.
— Якщо я добре зрозумів те, що ви говорили мені раніш,— сказав д'Алькасер, швидко глянувши в щирі уважні очі м-с Треверс,— то він матиме мир, коли позбавиться обох нас (я кажу за Треверса й за себе). І дехто з його радників наполягає зробити це перед світанком. Отак я зрозумів.
Лінгард з хвилину стояв зовсім непорушно.
— Приблизно так,— сказав він байдуже і, не глянувши на д'Алькасера і м-с Треверс, тяжкими кроками пішов від них. Вони переглянулись.
— Ви чули? — сказав д'Алькасер.— Звичайно, це ніяким чином не зачіпає вас, а щодо нього, то він тут надто має великий престиж, щоб його так легко вбили. Коли все скінчиться, ви з тріумфом вийдете з цієї огорожі під руку з ним, бо в цих подіях нема нічого, що зашкодило б його величності та абсолютній пошані в очах цих людей.
Д'Алькасер весь час дивився вбік, а скінчивши говорити, трохи відсунув лаву від багаття. Коли ж вони обоє сіли, він лишив— місце між собою та м-с Треверс. Вона не зняла покривала, і її очі на загорнутому обличчі здавались йому дивно незнаними й тривожними.
— Все це дурниці,— сказала м-с Треверс.— Хоч ви й розповідали все прекрасно, аж до якогось там тріумфального виходу. Ну, добре, а що ж далі? Ні, не треба, це не цікаво. Запевняю вас, що я приїхала сюди не для тріумфального шестя, як ви кажете, а приїхала, висловлюючись вульгарно, щоб урятувати вашу шкуру і свою.
її приглушений шарфом голос вчувався д'Алькасерові зовсім іншим, зміненим навіть у самій інтонації. Очі її, освітлені багаттям, пронизували його; вони були такі темні й пильні, що навіть червоні іскри відбитого полум'я не ворушилися в них. Д'Алькасер не виявив того враження, яке вона справила на нього. Він трохи схилив голову.
— Я певен, що ви діло робите.
— Ні! Я не знаю, що роблю,— швидко промовила вона; раніше він ніколи не чув, щоб вона так швидко говорила.— Перш за все, не думаю, що він у такій безпеці, як ви гадаєте. Безумовно, він має тут чималий престиж, я певна цього. Але ви вже занадто впевнено розподіляєте життя і смерть.
— Свою долю я знаю,— тихо прошепотів д'Алькасер. Замовкли. Очі м-с Треверс бентежили д'Алькасера,
і він глянув убік. Багаття горіло помалу... Серед темної купи будинків, що оточували Беларабів палац, почалась якась метушня: бігли люди, перегукувались голоси, пересувались смолоскипи, несподівано освітлюючи то важку сваю, то ріг будинку чи кінець даху; але воїни в огорожі продовжували спати біля загаслих вогнищ. М-с Треверс раптом сказала:
— Цей Йоргенсон вороже ставиться до нас.
— Можливо,— тихо одмовив д'Алькасер, обхопивши руками коліна.
Вона непомітно притиснула руки до грудей і відчула перстень, важкий, з великим ізмарагдом. Таємний, загадковий, він був тут, біля її серця. Що він означав? Що міг він значити? Яке почуття міг він викликати, які вчинки збудити? Вона з каяттям подумала, що повинна була зразу ж віддати його Лінгардові, не міркуючи й не вагаючись. "Ось. Це через нього я приїхала, щоб передати вам ось це". Так, але ж тоді вона ще нічого не могла думати, а потім вона вже міркувала. Пригадала неприязний і презирливий погляд Йоргенсона, що оглянув її з голови до ніг на світанку дня, після самотньої, жахливої ночі. А тепер, коли вона зникла з його пильного погляду, сиділа тут загорнута поруч із другим віщуном, із д'Алькасером. О, так, він радів. М-с Треверс добре знала. Вона нараз злякалась персня; ладна була зірвати його з шиї й кинути далеко геть.
— Я не звіряюся на нього,— мовила вона.
— Ви? — тихо скрикнув д'Алькасер.
— Я кажу про Йоргенсона. Це якась безжальна тварина.
— Він байдужий до всього.
— А може ця байдужість — лише маска?
— А хіба ви, м-с Треверс, маєте якусь підозру?
— Ні,— відповіла м-с Треверс,— я відчуваю інстинктивно.
Д'Алькасер мовчав, ніби думаючи про щось інше; потім тихо, майже весело сказав:
— Якби я був жінкою, то завжди звірявся б на свою інтуїцію.