Все це було не дуже-то зворушливе. Щось нікчемне відчувалося в його шепоті й тремтінні, що нагадувало дитину, злякану темрявою. Але хвилювання це було глибоке. І ще раз цього вечора, тепер вже через розпач чоловіка м-с Треверс, здивування д'Алькасера змінилося на жах.
ЧАСТИНА ШОСТА
Право життя й данииа смерті
І
— Чи є там годинник Короля Тома? — спитав голос, що ніби й не надавав значення своєму питанню. Йоргенсон, що стояв за дверима кімнати м-с Треверс, ждав відповіді. Він почув тихий вигук, подібний до стогону, крик болю, який можна почути в кімнаті тяжко хворого. Але це аж ніяк не зворушило його. Якби він надумався відчинити двері й увійти, то, певно, з цілковитою байдужістю побачив би м-с Треверс долі. Вона схилилась, поклавши голову на край похідного ліжка (Лінгард на ньому ніколи не спав), ніби у розпачі стала навколішки, щоб помолитися. Всю ніч перебула м-с Треверс у такій позі, доки не відчула себе зовсім змученою, тоді схилила голову на край ліжка й погинула в байдужість, що обгорнула її знесилене тіло й
душу. Така байдужість часто з'являється у безнадійно хворих і часом буває навіть бажана. Голос Йоргенсона розбуркав її. Вона підвелась і сіла, хоч почуваЛа біль у кожному м'язі й холод у всьому тілі.
Йоргенсон з байдужою впертістю повторив:
— Чи не бачили ви там годинника Короля Тома?
М-с Треверс підвелася з підлоги. Вона хиталась і хапалась за повітря, врешті намацала спинку стільця.
— Хто там?
Навіть збиралася спитати "де я?", але одразу пригадала, і її знову охопив страшенний жах.
— Котра година? — насилу спитала вона.
— Розвиднюється,— промовив за дверима той же голос. І їй здалося, що це слово примусило б кожне серце стиснутися од жаху. Розвиднюється! Вона стояла вражена. А одноманітний голос за дверима напосідав:
— У вас там має бути Томів годинник!
— Я не бачила його,— крикнула вона, ніби прокинувшись від страшного сну.
— Подивіться в шухляді.
М-с Треверс помітила, що в кімнаті страшенно темно. Йоргенсон чув, як вона ходила. За хвилину жіночий голос, що навіть Йоргенсона вразив своїм трагізмом, тихо промовив:
— Єсть. Він спинився.
— Це нічого. Мені не треба знати, котра година. Там мусить бути ключик. Чи є він тям?
— Так, він прив'язаний до годинника,— відповіла вона. Йоргенсон трохи пождав і попрохав:
— Дайте його мені, мало часу лишилося!
Цілком несподівано відчинилися двері. Він сподівався, що крізь щілину просунеться рука з годинником. Але не відступив і кроку, побачивши м-с Треверс зовсім одягненою. У ледве освітленому вікні відбивався темний силует її плечей та гладенько зачісана голова з заплетеними косами. В своєму тубільному вбранні вона весь час була неприємна йому. її зріст, рухи, навіть хода вражали його, як щось абсурдне, невідповідне малайському вбранню,— занадто широкому, занадто вільному, занадто яскравому. Йоргенсон у темному проході здавався невиразним білим привидом.
Він узяв з її розкритої долоні годинника і, навіть не подякувавши, пробурмотів собі під ніс:
— Так, це він. Я не забув ще лічити секунди, але з годинником все ж краще.
М-с Треверс зовсім не розуміла, що він хотів сказати. Та це її й не обходило. її думки плутались, а тіло було пригнічене. Вона збентежено прошепотіла:
— Мабуть, я спала.
— А я не спав,— промурмотів привид Йоргенсона, все виразнішаючи у білому світанку.— Не бійтесь за цю штуку,— гордовито додав він.
М-с Треверс подумала, що може вона й не спала. її тодішнє становище було більш подібне до цілковитого, напівсвідомого вмирання. Згадавши це, вона здригнулась.
— Яка жахлива ніч,— похмуро мовила.
Та од Йоргенсона марно було сподіватися щось почути. М-с Треверс гадала, що він одразу зникне, байдужий, як привид смерті, несучи в руці, як і належить привидові, мертвого годинника для невідомої мети. Та він не ворушився, і ніщо не могло примусити його промовити хоч слово. її знову оповили хвилювання і нудьга, такі неясні, як усі її відчуття.
— Чи скажете ви мені що-небудь?—скрикнула вона. Йоргенсон трохи помовчав і сказав:
— Цілі роки я відповідав кожному, хто мене питав. Томові теж. Бо Том знав, чого хотів. А як же можна знати, чого ви хочете?
Вона не сподівалась почути стільки слів од цієї примари. Його одноманітне мурмотіння чарувало, його багатомовність дивувала. Немовби у глибокій тиші, що панувала навкруги, нічого не лишалося, окрім примари цього старого авантурника. А він знову промовив:
— Те, що я міг би сказати, гірше за отруту.
М-с Треверс не знала розмовної манери Йоргенсона. Його механічний голос, слова його, абстрактний вигляд жахали її. А він бубонів:
— Нема такого, чого б я не знав.
Абсурдність цього твердження теж жахала. Але м-с Треверс засміялась:
— Тоді ви, певно, знаєте, чого вночі я кликала Короля Тома.
Йоргенсон одвів очі від дверей і глянув на блиск радісного дня. М-с Треверс глянула й собі. День надходив! Він прийшов! Новий день! Це відкриття здалося їй найгіршим за все в її житті, найгіршим за все, що вона могла уявити. Та жах цей підтримав її і втишив хвилювання, як часом перед смертю заспокоює згубна отрута. Вона поклала свою руку на долоню Йоргенсона і спокійно й завзято промовила:
— Ви ж були на палубі. Я хочу знати, чи чув мене хто?
— Так,— неуважно мовив Йоргенсон,— я чув вас.—
Далі трохи жвавіше й не так механічно додав:—Увесь корабель чув.
Вона подумала, що може в розпачі кричала, хоч їй тоді здалося, що мала силу тільки шепотіти. А може й справді закричала? Мертвий холод, який відчула ще з ночі, одразу зник. Вона стояла спиною до світла й тому хоробро говорила. До того ж ця людина, що стояла перед нею, була така далека від сорому, від гордощів та життєвих звичаїв, що на неї можна було й не зважати. Йоргенсон тільки часом схоплював значення звернених до нього слів, і відповідав на них. Відповідав із певністю, безособово, байдуже.
— Ви бачили Тома... Короля Тома, якраз тоді, коли сходні були освітлені? Чи був він ще тоді на палубі?
— Ні, в човні.
— Уже! Чи міг він чути мене в човні? Ви ж кажете, що мене чув увесь корабель... Та це мене не обходить. Я тільки хочу знати, чи чув він мене?
— Так ви Тома гукали? —неуважно кинув Йоргенсон.