— Я бачив усе це ще за юнацтва,— сказав він тихо. Голос його тремтів. Белараб змовк, і вони почули зітхання заснулого вартового, що, підібгавши ноги, схилився головою на коліна.
— Серед нас був,— почав знову Белараб,— один білий, що лишився з нами до кінця. Він був вірний, дужий, відважний і мудрий. Видатною людиною був він. Мав велике багатство, а ще більше серце.
Виснажений і сивий Йоргенсон, що позичав п'ять доларів на їжу своїй старій, майнув раптом у Лінгардовій уяві.
— Схожий він був на тебе,— провадив далі Белараб.— Ми втікали і прибули сюди його кораблем. Відлюдно тут було. Ліс стелився до самої води, трава сягала голови найвищої людини. Телал, мій батько, помер із туги. Нас небагато було, і ми тут мало не пропали з тривоги і смутку! І ніхто з ворогів не знав, де ми ділися.
Він поволі підносив і знижував тон, розповідаючи про те, як люди його втратили надію й хотіли вмерти, б'ючись з кораблями, що йдуть із заходу, як він заставив їх воювати з колючими кущами, височенною травою й велетенськими деревами. Спершись на лікоть, Лінгард уявляв собі широкі лани, що мирно спали в неосяжному сяйві зірок; цей спокійний невидимий оповідач, який створив усе це й заклав підвалини нового життя, набирав в його очах великої ваги, робився втіленням справжньої сили, могутньої й невмирущої.
— Навіть і тепер життя моє в небезпеці, так наче я ворог їм,— сумно казав Белараб.— Та очі не вбивають, а прокльони безсилі, бо інакше голландці не гладшали б, жируючи на наших ланах, і я теж не жив би. Чи розумієш ти? Чи бачив ти людей, що бились у старі часи? Вони не забули тих війн, хоч я дав їм нову країну, спокійне серце й сите черево. Я самотній серед них. А вони в темряві проклинають моє ім'я, бо не можуть забути.
Цей ватажок, що говорив про війну і насильство, несподівано виявив жагуче жадання безпеки й миру. Ніхто не розумів його. Дехто з них уже помер. Зуби його дико блиснули в темряві. Але були й інші, яких він не зміг убити. Дурні... Він хотів, щоб цю країну і людей її зовсім забули, немовби їх поглинуло море. Та вони не були мудрі й терпеливі, не могли ждати, не мали віри.
— Смерть приходить до всіх, для правовірних вона кінець страждань. І ви, білі,— хоч і дужчі за нас,— теж помрете. Рай великий, як земля й небо, та не для вас!
Лінгард слухав, здивований. Охоронець спав, тихо похропуючи. Після цього мимовільного вибуху релігійності Белараб спокійно вів далі. Він сказав, що потребує когось, якоїсь дужої руки, чиєїсь сили, що навіяла б покору свавільним, острах несвідомим і забезпечила б йому правління. Він налапав у темряві Ліигардову руку, схопив її вище ліктя і, міцно стиснувши, пустив. Той зрозумів, що його задум щасливо здійснився.
І тоді, за допомогу з боку Лінгарда кількома гарматами й невеликими грішми, Белараб обіцяв допомогти йому відвоювати Ваджо. Безперечно, він знайде людей, що рвуться в бій. Він пошле гінців до дружніх племен, та і в його країні знайдуться бунтівливі люди, охочі до всяких пригод, Він говорив про цих людей з сердитим презирством і суворою ніжністю, ніби заздрячи й зневажаючи.
Вони добре допекли йому своєю нерозважністю, одчайдуш-ністю й нетерпінням. Здавалось, злий був на них за їхню жагу воювати, бо сам загубив її через свою фатальну мудрість. Вони мужньо битимуться, коли прийде час; хай Лінгард тільки скаже, хай подасть гасло, і вони стрімголов кинуться на смерть.
Белараб скінчив і випростався в темряві.
— Вставай! — сказав він тихо, нахилившись над охоронцем.
Темні постаті рушили, заступивши на мить зоряний блиск, і Лінгард лишився сам. Він довго лежав на спині, випроставшись і закривши очі руками.
Через три дні, тихим безхмарним ранком, Лінгард вирушив з селища Белараба. Усі човни з брига вийшли в лагуну озброєні, щоб надати більшого ефекту й пишноти бойовій спілці. Юрба на березі у глибокій мовчанці стежила за його величним од'їздом, дивуючись разом з тим його таємничій появі. Човни йшли рівно, помалу перепливаючи широку лагуну. Лінгард озирнувся. Величезна тиша поклала руку на небо, землю 1 людей, на непорушність краєвиду й усього живого. Гассім та Іммада, стоячи поруч проводиря, востаннє махнули руками; цей далекий жест видався йому смутним, загубленим у просторі, немов сигнал про катастрофу покинутих без надії на неможливу допомогу.
Він виїздив і приїздив знову, і щоразу ці дві постаті самотньо стояли на піскуватій косі, так само махали йому руками, вітаючи або прощаючись. І з кожним помахом їх руки немов щільніше обіймали його серце, посилаючи приязнь. Лінгард настирливо працював, добуваючи гроші, щоб заплатити за романтичну надію, володарку його життя. І гроші текли з його рук, як вода. Той купець з американським акцентом вискріб у нього чимало грошей своїм панам з Балтимори. А імпортні фірми в портах Далекого Сходу теж узяли добру частку. Треба було також платити за швидкий прау, що під командою Джаффіра запливав у далекі бухти й маловідомі річки, перевозив таємні доручення, важливі новини, щедрі хабарі. Чимало грошей витрачено було і на купівлю "Емми".
Це була старезна, розбита й понівечена шхуна, що на старість років зазнала багато лиха від того білого купця, з хитрим і зажерливим поглядом. Цей чоловік потім нагло хвалився, як він одержав дорогу ціну "за цей гнилий, нікому непотрібний гукер 1". Разом із бригом "Емма" нишком виїхала з порту і відтоді назавжди зникла з очей. Лінгард запровадив її на буксирі в лагуну і посадив на мілину коло берега, подалі від Белдрабового селища. Вода тоді високо піднялась, а коли вона спала, старе судно лягло на мул, загрузнувши провою і кормою поміж стовбурів двох велетенських дерев, немовби стомлено спинившись на вічний відпочинок. Там через кілька місяців знайшов її Йоргенсон, коли покликаний до життя з'явився разом з Лін-гардом у Країні Притулку.
— Вона краща, ніж форт на березі,— сказав Лінгард, дивлячись через лагуну на будівлі, будинки й пальмові гаї.— Усю зброю й порох я сховав тут разом з іншими припасами. Правда ж, це добре? Можливо такої повені не буде вже кілька років, і вони не зможуть влізти сюди, хіба що з кормового борту, та й то тільки з одного човна. Гадаю, що ви будете тут у повній безпеці і могли б витримати облогу цілого флоту човнів; її не легко підпалити, а ліс навпроти — кращий за стіну. Чи не так?