Збоку стояв і дивився на вишку Євгешка. Наталя підійшла і скромно порадила:
— Ти, Євгешо, подалі. Вишка на тебе може погано вплинути. Повір мені. Страшно, Євгешо, для твого характеру. Я ж лікарка, все знаю…?Що відповів Євгешка, невідомо. Можливо, відповідь його була не дуже чемною, бо Наталя раптом крутнулась і зникла за спинами товаришів. Ще раз підійти до хлопчини "лікарка" не зважилась. Не вистачило мужності. Взагалі, це дуже клопітна і невдячна справа — давати лікарські поради боягузам. Далеко спокійніше лікувати ляльок. Вони ніколи не лаються і ніколи не ображають ся, навіть тоді, коли їм доводиться від Наталиного лікування спішно помирати. Отже, коли всі хлопчики і дівчатка розбрелися по селу шукати червоної матерії, щоб прикрасити вишку, Наталя вибрала зручну хвилину і гайнула в садок. З огляду на те, що її пацієнти жили на суворо законспірованій квартирі, піонерка кілька разів озирнулась і, тільки переконавшись у тому, що за нею ніхто не стежить, обережно постукала в двері. Двері ці — звичайна дощечка, яка затуляла вхід до дупла в старій груші.
— Хто там? — спитала товста лялька з чорними намистинами замість очей, кругловида й рожевощока (на її рум'янець пішла мало не вся червона фарба).
— Це я!
— Ну, входьте.
— Як здоров'я? Голова не болить?
— Болить.
— Покажіть язик. Ну, досить. Я поставлю вам термометр. Сорок градусів. Я не дозволяю вам з сьогоднішнього дня ні танцювати, ні грати в футбол. У вас тиф. Лягайте в ліжко. Я вам дам порошки. По три по рошки тричі на день.
Наталя голосно позіхнула. Що це? Спати хочеться? Скучно? Так, скучно. Скука підкралась зовсім непомітне. Останній час Наталя цілими тижнями не навідувалась до своїх ляльок, забуваючи про їхнє існування. Дівчинка росла. Є всі ознаки, що незабаром уся лялькова сім'я перейде в розпорядження молодшої Наталиної сестри.
Недбало поклала лікарка свою пацієнтку в ліжко.
— Ну, лежи. І взагалі, ти — дура. Ніколи мені з вами воловодитись.
Але допитливі очі давко вже стежили за Наталею з-за широкого куща смородини.
— Ага, а я все бачив! А я знаю! — почула раптом Наталя грізні слова. Кузька стояв перед нею. Він стояв, весело усміхаючись, він довідався про цікаву таємницю.
— З ляльками граєшся? "Лікарка"! Ану, показуй своїх баришень.
І тут, у цей критичний момент, збентеженій Наталі прийшла на допомогу несподівана думка. Дівчинка рішуче заступила дупло і, намагаючись бути якомога спокійною, сказала:
— Овва! Який швидкий! А квитка маєш?
Кузька здивовано витріщив очі.
— Який там ще квиток? Не мороч голови!
— Дуже просто. Тут у мене ляльковий театр. На дурничку не показую.
Тепер збентежився Кузька. Ляльковий театр! От воно що! А він думав…
— Слухай, Наталю. Я не знав. Їй-право, не знав… Ти ось що… Візьми мене в компанію. Візьми, Наталю.
Наталя глузливо, тріумфуючи в серці перемогу, похитала головою.
— Ой, хитрий ти! Як лис! Багато вас таких знайдеться.
— Наталю, та ти ж піонерка? Кажи, піонерка? Чому ж маніжишся? Ляльковий театр придумала, а мовчиш? Криєшся від товаришів? А ми гуртом такий театр зробимо, що на ввесь район. П'єску дістанемо. І нові ляльки будуть. Ще кращі…
— Що з тобою робити? — замислилася Наталя. — Ну, гаразд. Дивися.
Одну за одною вона виймала з дупла ляльки. Кузька був у захопленні.
— Невже сама робила, Наталю? І цю сама? І цю??Особливо сподобалась йому кругловида Матрьошка, та сама, якій заборонялося танцювати і грати в футбол. Тут же Кузька дав урочисту обіцянку, що він зробить ще Петрушку і Робінзона.
— А то можна ще зробити царя Кощія. А твої ляльки будуть його жінками. Розумієш, як це буде чудесно? Він їх триматиме в полоні під трьома замками, а Петрушка з'явиться і відрубає Кощієві голову.
— Можна й так, — доброзичливо погодилась Наталя. — Можна й голову.
Її серце радісно співало. Як ловко вона придумала! Як же ловко піддурила цього "слідопита"! А хіба й справді не можна влаштувати такий театр?
Умовились, що триматимуть усе це в секреті, аж доки не знайдуть підхожої п'єски, і тоді урочисто запросять увесь загін на виставу. Ото здивуються піонери! Ото буде несподіванка!
Того ж дня ввечері виявилось, що червоної матерії немає. Не їхати ж за нею в містечко!
— Нічого, хлоп'ята, — втішав Василь. — Візьмемо прапори у сільраді, в колгоспі, в школі. Буде три прапори. Можна ще прикрасити зеленим клечанням. І в мене є така пропозиція: доручити цю роботу Євгенові. Під його відповідальність. Як ти, Євгене, згодний? Не осоромиш нас?
Євгешка, не розуміючи, ніяково кліпав повіками.
— Як? Мені?..
— Тобі, Євгене, доручаємо, тобі.
Тепер Євгешка зрозумів. Ураз гарячі сльози виступили від хвилювання на очах, йому, Євгеші, доручають прикрасити вишку! йому, такому… такому злочинцеві й боягузові!.. Євгешка не міг говорити. Задушлива хвиля здавила горло. Він зробив зусилля й мовчки кивнув головою.
— От і гаразд. Ростемо, хлоп'ята! Євгешка згодний!?Стемніло рано. По небу клубочились важкі хмари.
Ніч була чорна й задушлива. Десь на обрії кліпали далекі блискавиці. За вікнами, на вгороді, томливо пахнув кріп, пахла м'ята й нічна матіола. Все принишкло, — Все чекало грози. Але гроза не приходила. Жодний подих вітерця не ворушив листя сонних соняшників.
Цієї ночі Євгешка довго не міг заснути. А коли задрімав на якусь годину, йому приснився галасливий базар. Шалено крутилась карусель, і грала гармошка. Євгешка схопився з ліжка і якусь мить вдивлявся в чорне вікно. Котра година? Чи не пора йти виконувати свій намір? Босі ноги ледве чутно прошаруділи по долівці. Кресонув сірником і подивився на годинник. Пів на п'яту. Пора!
В темряві хутко вдягнувся. З-під подушки витяг ще з вечора приготовлений мішок. Треба нечутно вийти з хати. Двері дуже риплять. Можуть прокинутись батько або мати. Найкраще через вікно.
Євгешка зліз на підвіконня. І зненацька застиг. Несамовито застукало серце.
— Що ти там робиш, Євгене? — ураз почув із суміжної кімнати батьків голос.
— Ні-чого…
Прислухався. Перечекав кілька хвилин. Батько знову заснув. Євгешка легко стрибнув на м'яку траву. Трава була холодна. Холодна земля. Пошкодував, що не взув черевиків. Дарма, не вертатись же за ними в хату.