Старий пасічник ішов і навіть наспівував стиха пісню:
Через доли, через гори
Йшла дивізія вперед,
Щоби з бою взять Примор'я,
Білі банди вибить геть.
Розвівався стяг червоний,
Наче кров із свіжих ран.
Йшли завзяті ескадрони
Приамурських партизан.
Дід бадьоро марширував у лад пісні. Зненацька хтось привітався до нього в сутіні прибережного верболозу.
— Добривечір, — обізвався дід Галактіон. — А що ти там поробляєш, добра душа, не впізнаю, хто ти…
Невідомий, сховавшись у верболозі, ритмічно похитував головою і не відповідав. "Чудасія", — подумав дід.
— А що поробляєш, чоловіче? — повторив.?І знову мовчання.
"А, та це дурний Тодосик, — догадався дід. — Від народження не при своєму розумі. Ох, горе!".
— Здоров, Тодосику! Ходімо додому. Додомку ходімо, кажу.
Дід підійшов ближче і тільки тут побачив, що в "Тодосика" ні рук немає, ні ніг. Самий картуз хилитається на кущі.
— Картуз! Та невже ж… З японської війни зберіг… — радісно вихопилося в діда. Тільки тепер і зрозумів дід Галактіон, що для повного спокою й повного щастя йому не вистачало саме його бойового картуза. Побажаємо ж старому пасічникові, щоб він ще довгі-довгі роки носив свій славетний "головний прибор", який і в огні не горить, і у воді не тоне!
У картузі рапортував про пасіку того вечора дід Галактіон. У картузі!
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
такий короткий, що автор ледве встиг розповісти про піонерські збори з приводу вчинку Павлика та про Євгешку, який воює з будяками і, нарешті, приходить у сарайчик до винахідника
Рано-вранці вийшов піонервожатий Василь у садок. Він підійшов до своєї Любимої яблуні, до Бергамоти Федулівни. Це була висока яблуня-скороспілка, і коли Василь злегенька потрусив її, відразу ж із верхівки зірвалось яблуко і стукнуло піонервожатого по голові.
— Так далі не можна, — вголос сказав Василь. — Треба цьому покласти край.
Але не речення ніяк не стосувалося нечемного яблука. Піонервожатий думав про Павлика Голуба. На винахідникові й досі лежала пляма. І досі діти звуть Павлика хуліганом, але він не хоче признатися, не хоче чесно розповісти, як він ударив у лісі Олесю і відняв у неї хусточку з пряниками.
— Коли Павлик невинуватий, не можна його ганити, — знову вголос сказав піонервожатий. — Коли винуватий і не признається, треба так вплинути на хлопця, щоб він нарешті сказав правду.
Василь безперечно міркував правильно. Але як вплинути? Який шлях знайти? Того ж дня піонервожатий зі?брав учнів.
— Ну, хлоп'ята, як? Ростемо? Ого-го, чудово! На повний голос! Коваликів перемогли, вишка незабаром Петрович листа написав. Хоробрими назвав, мужніми. Ну як?
Він дивився на дітвору сміхотливими, трохи примруженими очима (сонце світило йому просто в обличчя) і занурював пальці в гарячий сипучий пісок.
Збори відбувалися на березі Дніпра, в затишку прибережного верболозу. Піонери вже встигли роздягтися і сиділи в трусах, з лопуховим листям на голові від сонця.
— А тільки ось що, хлоп'ята. Питання про Павлика. Треба, щоб він працював з нами. І… треба, мабуть, допомогти йому закінчити водохід… Як ви гадаєте? Хто бере слово?
Почувши про Павлика, Олеся знову відчула незвичайний неспокій. Її мучив сумнів. І коли Василь заговорив про те, що Павлик повинен бути в колективі і працювати з усіма, Олеся першою підтримала цю думку.
— А як же з хусточкою? — вихопився Кузька. — Простити йому хуліганство?
— Друзі, ми будемо справжніми піонерами, коли зуміємо так уплинути на Павлика, щоб він признався, — сказав Василь. — Тільки в нашій шоферській сім'ї Павлик зрозуміє свій вчинок. Хіба це невірно?
Збори скінчились у Дніпрі. Від дитячого галасу й плюскоту води всі соми розбіглись в усі боки на сто кілометрів, і тепер Бицику, напевне, вже не здобути слави
Євгешка теж був на цих зборах. Але він не купався. Невесело було Євгешці. Він почував себе страшним злочинцем. Він був ніби чужий між своїх товаришів.
Євгешка без мети блукав берегом ріки. З криком літали чайки, стрілою пронісся синій яскравий зимородок.?Хлопець заздрив і чайкам, і зимородкові. А яструбові у блакитному небі — гостродзьобому хижому яструбові. У них єдина турбота — знайти здобич, нагодувати пташенят. Їм немає ніякого діла до Павлика, до зборів.
Павлик… Що з того, що тепер його ніхто не буде ображати, ніхто в вічі не називатиме хуліганом? Усі переконані, що він — злочинець. А справжній хуліган притаївся, мовчить.
"Та хіба ж я хуігіган? — думає Євгешка. — Не хуліган я, а боягуз! Ось хто я…" А яструб ширяє в повітрі широкими кругами. Хоробрий він, сміливий — яструб! Ех, чому я не хоробрий?"
На кручі росте висока кропива, червоніють квіти будяків. Ні, це не будяки. Це білогвардійське військо раптом вихопилося з-за горбочка. Попереду товстий генерал на білому коні. "Гей ти, отамане, налітай! Гей, біла гвардія, Євгешку ніхто не переможе!"
Розмахуючи палицею, Євгешка врізався в гущу ворогів. На всі боки полетіли збиті головки будяків, покірно лягла скошена кропива.
— Гей ви! Налітай! Я — Ворошилов! Я — Будьонний! Ай!
Будяк боляче вколов руку.
— А, ви кинули бомбу? Я не здаюся! Ніхто не переможе Бульонного!
Спекою південною нас сонце не бере.
Армія Бульонного бадьоро йде вперед.
У білих то турбота: як трави шелестять.
Коли летить кіннота робітників, селян!
Усі вороги розбиті. Полягла в бою жалка кропива, знищені колючі будяки. Він, Євгешка, славетний переможець, гордо озирає місце лютого бою.
А що, коли б це справді були вороги, і їх усіх, усіх переміг би Євгешка— червоний командир? Білі наступають щільною лавою, а він, Євгешка, спокійно лежить біля кулемета і стріляє. І коли вже його перемога, тоді… тоді підходить Олеся. Вона в блакитній майці, в неї червоний галстук. "Євгешо, це ти врятував наш червоний штаб?"-"Це я врятував, Олесю, наш червоний штаб!"— "Давай я тебе поцілую за це, Євгешо". І Олеся цілує йото так, як колись поцілувала Павлика. "Не жених ти, Євгешо, а піонер і герой!"
"Ех, чому я справді не хоробрий?"
Згадав Євгешка про водну вишку. Вже вибрали місце для неї, вже привезли на берег дошки, дерево. Незабаром вишка буде готова. А тоді… Євгешка примружив очі. Ух, страшно! Він уявив себе на вишці. Ось він витягає вперед руки. Внизу глибина. Він стрибає. Вода важко покрила його голову. Хвилі хлюпнули в ніс, у вуха, полилися в рот. Ну, правда, рота можна міцно закрити. Стиснути зуби. А от що робити з вухами і з носом?