Що ж породило той зв'язок між дитиною, яка ходила весь час тими самими вулицями, та хідниками й мурами тих вулиць? Може, їхня краса? Та ні, я ж бо її не помічав. Я ж бо не знав, що місто може бути іншим — похилим, без кам'яних брижів кам'яниць. Я не знав, що перспективи вулиць можуть не злітати до обрію, як вулиці Коперника чи Сикстинська[Сикстинська — нині — вул. Дорошенка], що трамваї не мусять щодуху нестися вниз і натужливо спинатися вгору. Я не помічав ні готики костелу Ельжбети, ані східної екзотики вірменської церкви. Якщо я й підносив голову, то задля того, щоб побачити, як крутиться бляшаний півник на димарі. Я не певен, що спрямувавши пам'ять навспак крізь потік часу, зможу повернути невинність таким назвам, як Янів, Знесіння, Пасіки, Лонцького[Лонцького — нині вул. Брюллова], яким сорок перший і сорок другий роки надали зловісного значення[Янів, Пасіки, Знесіння, Лонцького — місця концтаборів і масових страт за німецької окупації 1941-44 років]. Тоді якогось дня цілковито обезлюдніли й вимерли всі вулиці від Берштайна аж до дільниць поза театром, у напрямку Соняшної[Соняшна — нині — вул. Куліша] й далі. Залишилися самі будинки з розхитаними вітром прочиненими вікнами, з раптовою пусткою стін, подвір'їв і ганків. А ще за якийсь час піднялася, а потім зникла дерев'яна огорожа ґетто. Я бачив здалека його приміську розкидану забудову, а згодом — тільки заросле травою румовище. Але в тридцяті роки ніхто не міг про таке й подумати. Звісно, і тоді траплялися різні оказії. Я, скулившись за кам'яною балюстрадою балкона, спостерігав сутичку кінної поліції з натовпом маніфестантів. Це було під час похорону Козака. Серед брязкоту бляшаних жалюзі, якими купці намагалися врятувати вітрини своїх крамниць, я бачив, як падає стягнутий з коня поліцай у лискучому шоломі. Але все це нагадувало раптову бурю. Це минуло, і ледь двірники позамітали потрощене скло з хідників, як знову повернувся спокій. Вдячні пацієнтки-монахині приносили батькові зі свого саду величезні оберемки щепленого бузку, які клали під струмінь води в ванні. Усі слухали балачки Штепця і Тоньця по "Веселій Львівській хвилі"["Весела Львівська хвиля" — львівська радіостанція з 30-х років, родзинкою якої була парочка славетних коміків — Штепцьо й Тонцьо] чи пересновані гмиканням смішні монологи пана Строньця. А я заявляв батькам, що не піду до гімназії, бо там треба носити бріджі, яких я носити не можу, бо вони гризуть мені під коліном. Як тепер відомо, ми були, мов мурахи. Ми жваво й енергійно кублилися в мурашнику, над яким уже здіймалася підошва чобота. Декому здавалося, що він бачить його лиховісну тінь, але всі, тож і він теж, до останньої миті ревно й заповзято крутилися в колі буденних справ — аби забезпечити, залагодити, приборкати своє майбутнє. І дорослі, і діти — ми всі зрівнялися в цьому блаженному невіданні, без якого неможливо жити.
Однак ми готувалися. Ми не щодня ходили до гімназії у мундирах — раз на тиждень були заняття з ВП, військової підготовки. Їх слід було відвідувати у належному однострої, який складався із зеленої полотняної блюзи, що вдягалася через голову, як звичайна російська "ґімнастьорка". Хто міг, прикручував собі на груди розмаїті значки, гарцерські та стрілецькі відзнаки. Щодо мене, то я, вистрілявши купу набоїв на стрільбищі під Високим Замком, здобувся перед випуском на золоту стрілецьку відзнаку, хоча й недовго нею пишався.
Блюзу належало добре розпрасовувати спереду і підперезувати широким ременем. Дехто з нас мав прекрасні ремені з подвійними бляхами й численними дірочками. Я теж дістав собі такого, і то навіть із підкладкою з тоненького фетру й латунними скобами для навскісного офіцерського паска, на який я, звісна річ, не мав права. Але ця блюза вимагала стрункої постави, такої, як у Л., якого можна було обхопити в талії розкритими долонями. Вона не передбачала наявности відстовбурченого задка, бо інакше всі старанно розпрасовані фалди стирчали ззаду, як великий хвіст, а мундир одразу перетворювався на якусь спідницю. Я досить сильно тим переймався.
Комендантом загону був професор Стажевський, історик, офіцер резерву, який приглядав за нами зверхньо та здалеку. Крім нього, з нами займалися кілька фахових підофіцерів, які приходили з міста і деколи приносили різні таємничі пакетики з оповитими військовою таємницею предметами. Наприклад, із маленькими флакончиками, з-під корка яких ледь просотувався слабенький запах отруйних газів, безпечно замкнутих у цьому аптечному упакуванні. Нам давали нюхати фосген, ціанід бромбензолу, хлорацетофенол та інші невидимі отрути з грізними назвами. Одержували ми на тих заняттях і протигази. Пам'ятаю їх неприємний гумово-брезентовий запах і присмак. Дихати в них було важко, бігати — практично неможливо, але все ж таки це була розвага.
Якось на стадіоні запалили димові шашки й сержант кинув сльозогінну гранату. Зненацька ядучу хмару знесло на шкільного сторожа, який випірнув із неї, заливаючись слізьми. Підофіцери мали з нами чимало клопоту. Ми нишком над ними підсміювалися, зрештою, добродушно, усіляко перекривляючи їхню поведінку. Капрал Синюшний насправді мав інше прізвище. Ми охрестили його так після одного заняття, на якому він драматично представляв людину, яка наковталася фосгену, і робився "синюшний" на обличчі.
У мікроскопічному гімназійному арсеналі ми мали й власні карабіни — переважно "лебеді", якщо не помиляюся, з 1889 року. Це була архаїчна, хоча й багатострільна зброя, довжелезна й важка. Набої один за другим вкладалися у канал, видовбаний у ложі під люфою. Нас змушували незліченну кількість разів складати й розкладати замки. Було також чимало муштри, занять, на яких ми вивчали різновиди зброї. А вряди-годи, хоча й дуже рідко, нам дозволяли постріляти холостими набоями. Це відбувалося, звичайно, за містом, десь на Кайзервальді, куди нас приводили вишикуваною колоною.
Дула наших карабінів були виразно розкалібровані. Ця зброя не мала бойового значення — із таким ж успіхом можна було вчитися на цурпалках, витесаних у формі карабінів. Але сумніви в якості карабінів могли бути витлумачені як державна зрада. Коли надворі стояла кепська погода, ми проводили дві години в класі, за чищенням зброї. Це було справжнє мистецтво — трохи данаїдове, трохи сизифове — із застосуванням великої кількости паклі та масного тавоту. Існували й способи перевірки сумлінности нашої роботи: сержант старанно длубався тоненькою скіпкою, виструганою із сірника, довкола гвинтів колби, між дерев'яним ложем і люфою. Зрештою, завжди можна було знайти якусь мікроскопічну шпарку, яка забруднювала кінчик скіпки, і все доводилося починати знову. Але це не дуже нас злостило. Ми начебто розуміли, що такими є правила цієї гри й що саме на цьому тримається військо.