Я вже багато розповів про речі, які наповнювали моє дитинство, але й далі відчуваю, що так і не повернув позиченого в них боргу. "Ґрунтівка душі" — ось як я називаю той перший пласт досвіду, що прилучає нас до світу й не змінюється з часом на жодний інший. Завдяки тій "ґрунтівці" згодом можна скільки завгодно бути матеріалістом й атеїстом, а водночас відчувати солодке стискання в серці при звуках органної музики чи подзвону. Тим часом, коли голос муедзина, що закликає правовірних до молитви, видається чужою, нехай і принадною, екзотикою. Це, певно, наслідок утаємничення у певну форму культури, тривкіше за віру з її цілісністю. Бо хоча ми добре знаємо, що на світі є різні цвинтарі, однак за "справжнім цвинтарем" вважаємо тільки той, із потонулими в чебреці могилами і з похиленими, наче від вітру, кам'яними й бронзовими хрестами. Адже це також прояв найчутливіших — бо ж найперших — зв'язків із тверезими продуктами цивілізації. Бо яка ж, по правді, поезія могла бути в довгих возах Габербуша, які розвозили пиво, у бочках, почеплених до рами, у запрягах важких першеронів, які знаменито виблискували від вівса? Або в старих автах, які, видираючись вгору по Кадетській чи Стрийській, так заходилися виттям, що я фізично відчував не тільки їх відчайдушні зусилля, але й необхідність допомогти їм напруженням усіх душевних сил? Процес накручування цих "бандур" вимагав сталевого терпіння, любови й навіть, насмілюся сказати, доброчестя, яких ані не вимагають, ані не потребують сучасні авта. Адже з волі конструкторів вони пихато приховують від автомобіліста свою потужність. А ті, тепер уже стародавні, екіпажі саме через проблеми з накручуванням були справжніми особистостями. Пам'ятаю своє перше посвячення в таємниці автосправи. Я відбув його за рік до атестата під керівництвом мовчазного інструктора, який виглядав так, наче харчувався виключно машинною олією. На першому занятті він учив мене повертати кермо. А що норовисті двигуни злостиво брикали, то спершу він показував, як слід тримати руків'я, щоб несподіваний вибрик не зламав мені зап'ястя. І от я, поблідлий від емоцій, усівся на пропахлому бензином шкіряному сидінні, а муж, схожий в цю мить на капітана Немо, що веде "Наутилус" через страхітливу Аравійську протоку, наказав мені — повним газом на першій швидкості! — їхати просто на цегляний мур подвір'я. Завмираючи від прекрасного ляку, я мусив скоритися і з удаваною хвацькістю пішохода погнав просто на червону стіну. Аж за метр до перешкоди мій учитель натиснув на своє, окреме, гальмо. Тоді не тільки зміна швидкостей була нездорового розкішшю, вигаданої якимись-там заморськими фанфаронами. Вручну вставлялися й свічки запалювання, вручну гуділося в гумову грушку, а заміна шин вимагала сили Геркулеса. Зрештою, й царини домашньої господарки, не заражені бацилою розбестливої автоматизації, відкривалися мені в усьому багатстві свого літургійного розчленування. Узяти б хоча вже згадуваний катаклізм, званий Великим Пранням. Його було поділено на фази мильного булькотіння й задухи, на каторгу прачок і балій і, зрештою, на маґльовання з його дерев'яним гуркотом, що потрясав єство цілого помешкання. А марафонські забіги на місці на щітках, які перетворювали паркети на люстра? А прасування в атмосфері загального вчадіння, коли прасувальниця щохвилі вибігала на ганок і роздувала жар, несамовито вимахуючи залізком, аж із його напівокруглих бічних отворів летіли іскри, мов із черева паротяга? А періодичне запрошування швачки, яка зумкотіла на машинці з ранку до ночі, а я цупив багато полотняних клаптиків, оскільки брати їх було мені заборонено? А закручування конфітурів і мої настирливі зазіхання на посаду збирача "шуму" з вулканічно-малинового виру за допомогою великої дерев'яної ложки? На мамину думку, місце для "шуму" було на тарелі, а за моїм хитрим розрахунком — у перемащеному солодощами роті. Але менше з тим. Що насправді було в цих важких роботах, то це їхня раціональна вигода. Їхня примітивність, звісно, забирала чимало часу й сил, однак водночас знайомила дитину зі спередвіку непідвладними стихіями. Часом у білизні пропалювалися чорні дірки від іскор, а конфітури в коморі охоче зацукрювалися або навпаки пліснявіли. Завдяки цьому я усвідомив неприборканість лише напівзасвоєної Природи, що кипіла на блясі чи скаженіла в печах. І навіть коли не траплялося нічого катастрофічного, я, вештаючись зміненим помешканням, перебував в інтимній близькості з поразкою, зі стихійним лихом. Адже бачив, скільки пильности вимагає приборкування процесів, які відбуваються в баняках і баліях. Мені вони видавалися насамперед непередбачуваними, наче плавання незнайомим морем. Бо часом замало було навіть досвіду, навіть сили пожовклих бабуниних переписів, яку прикликали, аби білизна набула гарного біло-блакитного блиску, щоб фрукти зберегли форму, а готовий сироп набрав барви старого вина. Адже ніщо не виходило точно і самочинно, усе тільки могло вийти і незмінно було пов'язане з ризиком. Рожі зберігалися в кошиках, потім із кожної пелюстки за допомогою маленьких ножичок витинали білястий кінчик. Відтак відбувалися подальші передконфітурні дії, і данаїдове "шумування", і радше магія, ніж хімія стерилізації. Аж поки гора праці породжувала скляний стрій слоїків із поналіплюваними етикетками, які перетворювали комору в музей бойової слави. Тому я прекрасно розумію ту суміш погорди й розпачу в серцях бувалих домогосподарок (але де вони тепер?), коли вони переконуються, що харчова промисловість уміє дорівнятися їм у виготовленні компотів чи конфітурів. Без сумніву, тільки божевільний може прагнути повернення до цієї примітивної каторги. Одначе спостерігання краєвиду тих робіт, огорнутих сумнівами й завзяттям, гідним якоїсь героїчнішої справи, зрісся в мені зі спогадами зі шкільних часів. І разом із ними я втратив якусь гірку, але дорогу цінність. Адже коли маєш справу з нетривкими речами, то власне ця нетривкість перетворює їх на предмет турботи. А хіба ж не турбота є джерелом подібної до любови прихильности? Адже в ті далекі часи вилазка за місто була не втечею від міських вигод, не ускладненням іграшкової екзистенції, а радше заміною одного виду робіт іншим. А водночас старші не без жалю придивлялися до технічних новинок і згадували власну, значно суворішу, а тому й безсумнівно здоровішу молодість, що, зрештою, я природньо пропускав повз вуха.