Здається, раса вчителів-диваків поволі вимирає. Мабуть, умови не сприяють їх появі. Якось Навроцького-Моторового ненадовго замінив прибулець з іншої гімназії — Бабин. Він протягом години знищив цілий клас, і то за допомогою одного, своєрідно сформульованого питаннячка. Він запитував, чи багато є континентів, а за відповідь, що існує п'ять частин світу, валив "банана" за "бананом". Як він урешті пояснив, слід було відповідати "частин Землі", оскільки світ — це весь Космос. Жодної дискусії з цього приводу, ясна річ, бути не могло, і тоді я мав, хоча й у численному товаристві, занизький бал із географії. Бабин був нашим пострахом, причім боялися його всі. Адже той, хто готувався до уроку, був майже в такому ж становищі, що й останній неук. Я більше нічого про нього знаю. Він з'явився, мов нищівна комета, і незабаром зник із нашого маленького виднокола, на кілька місяців перетворивши уроки географії у сеанси жаху. Я гадаю, що йому бракувало клепки, адже звитяги, які він безкарно над нами одержував, були надто вже дешеві.
Латину в молодших класах викладав професор Раппапорт — старий, хворобливий, жовтавий з обличчя, буркотливої, але досить лагідної вдачі. Він мало не падав із кафедри, тому техніка нелегального повідомлення необхідної при відповіді інформації буйно розквітла за його часів. Але вже тоді у формі чуток і жахливих переказів наших вух сягав страшний поголос про іншого латиніста, Авербаха. Аж поки в одному зі старших класів він з'явився у нас власною персоною.
Маленький на зріст, кумедний із вигляду, він приходив у величезних калошах, які тут-таки, при вході до класу, струшував із ніг відчайдушними копняками. Потім, аби вигідніше було над нами панувати, вискакував на кафедру, звісивши ноги, і серед мертвої тиші розглядав нас крізь дуже товсті потужні лінзи окулярів. За якийсь час гіпнотичного вдивляння він викликав того, хто найменше сподівався цієї небезпеки, і паралізував свою жертву, якщо вона хоч найменшим жестом прикликала на допомогу сусідів. Тоді Авербах тигриним стрибком миттєво спостигав приреченого, уважно обстежуючи його стіл, книжку, руки — у викриванні грішників він мав достоту чуття детектива. Під час контрольних він також не вдовольнився пасивною обороною у форті кафедри, а тихо никав по класу. Його страхітливе "Ага!" — бойовий клич, дещо носовий звук, водночас з усією специфікою вимови й зворотів, якими він пришпилював винуватця на місці, становив предмет невтомного наслідування і насмішкуватого мавпування. Але ті заходи не відвертали грізного фатуму нашого маленького латиніста. Якщо я правильно розумію і це не мій здогад, то вже на самому початку вчительської кар'єри Авербах пересвідчився, що мусить у якийсь складний і дієвий спосіб компенсувати фізичні вади своєї не тільки смішної, але й безборонної постаті. Бо хіба чимось іншим була його надзвичайна короткозорість у поєднанні з карликовістю? Тож він випрацював усю цю систему зачаєнь, випадів, стрибків, вигуків, які правили йому й за щит, і за зброю нападу. Глибоко в душі це був розумний і лагідний чоловік. Пригадую, як вразив його один випадок під час вручення "малого атестата" після четвертого класу нового типу. Один наш колега, вирослий із мундира У., одержавши з рук гімназійної влади свідоцтво, повне "цваєрів", енергійним рухом видобув із кишені фляшку, приклав її до вуст і двома ковтками вихилив увесь вміст, а довкола розійшовся запах йоду... Усім присутнім заціпило, а з професорського складу найбільше Авербахові, двійка якого теж, либонь, була гвіздком у труну У. Небавом після кількох хвилин рейваху виявилося, що рідина, яку він ковтнув, не була смертельною — це була вода з кількома краплинами йодної настоянки. У., якому було вже геть однаково, у такий мальовничий спосіб завершив своє перебування в нашій гімназії.
Я не був надто обізнаний у мові стародавніх римлян, але мав гарне відчуття ритму й міг без великих труднощів і бо без підготовки прочитати зовсім не знайомий мені гекзаметр, часто нічого не розуміючи. Можливо, плавність моєї вимови та правильність розставлених наголосів трохи гоїла рани, яких завдавали вухам наших латиністів мої менш красномовні колеги. Тому професори ставилися до мене трохи прихильніше. Поза тим, я жодного разу не зважився скористатися зі шпаргалок. Ясна річ, не всі з моїх колег вважали, що приготування домашнього завдання є їх найпершим обов'язком. Тож вони внесли чимало новинок до скарбниці всіх тих винаходів і способів, завдяки яким учні споконвіку намагаються боротися з педагогами. Контрабанда інформації (так можна назвати цей шахрайський фах) була базою для розвитку розмаїтих промислів. А насамперед — для надзвичайно копіткого ремісництва й рукоділля. Я маю на увазі ті доморослі способи вписування поміж рядками підручника (зокрема з латини) перекладу, а також вірогідних цезур вірша, позначання коротких і довгих складів, дактилів, трохеїв. На сторінку підручника клали листок паперу й писали на ньому олівцем, а незабарвлені літери й слова перебивалися на відповідні місця між рядками тексту. Під час відповіді книжку слід було тримати під кутом до світла, що дозволяло молодим очам прочитати рятівні відомості. Хто не хотів морочитися такою підготовчою роботою, міг користати з готових виробів. Адже золочівський видавець Цукеркандель масово друкував маленькі, у жовтих обкладинках збірники підказок, якими послуговувалися всі гімназії Львова і, певно, цілої Польщі. Там були латинські переклади й аналіз програмних творів (поем, драм), надруковані дрібним шрифтом на кепському папері. Мати збірник підказок було страшним злочином, тож кмітливіші гімназисти переписували потрібні уривки латинських перекладів вручну, наприклад, на маленькі смужки паперу, які ховали в рукаві чи в кишені. Але не бракувало й ледарів, які зазвичай видирали потрібну сторінку з Цукерканделя і вкладали її до підручника. Не один із них покладався на свій зріст, завдяки якому здіймався разом із підручником високо над фігуркою Авербаха. Наївні, вони погано закінчили! Неперевершений слідопит якимось чудом — може, за самим лише посмикуванням очних яблук — безпомилково розпізнавав, що перед ним коїться шахрайство. Наслідком був негайний паралізуючий вигук "ага!", стрибок із кафедри, висмикування книжки сухою професорською ручкою — і викрита таємниця у вигляді сторінки з підказками демонструвалася класу. З огидою, перемішаною із якимось гірким торжеством, Авербах вимахував нею навсебіч, наче вимоченою в отруті хусткою. А коли, бува, вдавалося сховати ту сторінку, передати її товаришеві, професор негайно наказував звільнити цілу парту й по черзі витягав із шухляд увесь їх уміст. Такі ревізії зазвичай завершувалися сумно.