В а р я (сердито). Та йдіть же нарешті!
Лопахін. Іду, іду... (Виходить).
Г а є в. Хам. Проте, пардон... Варя з ним одружується, це Варин женишок.
Варя. Не говоріть, дядечку, зайвого.
Любов Андріївна. Що ж, Варю, я буду дуже рада. Він хороша людина.
Пищик. Людина, правду кажучи... достойна. І моя Дашенька... теж каже. що... різні слова говорить. (Хропе, але зразу ж прокидається). А все-таки, вельмишановна, позичте мені... двісті сорок карбованців... завтра по закладній проценти платити...
Варя (злякано). Нема, нема.
Любов Андріївна. В мене справді нема нічого.
Пищик. Знайдуться. (Сміється). Ніколи не втрачаю надії. От, думаю, уже все пропало, загинув, аж гульк — залізницю по моїй землі прокладено, і... мені заплатили. А там, дивись, і ще щось трапиться не сьогодні — завтра... Двісті тисяч виграє Дашенька... у неї білет в.
Любов Андріївна. Каву випито, можна й на спочинок.
Фірс (чистить щіткою Гаєва, повчально). Знову не ті штанці наділи. І що мені з вами робити?
Варя (тихо). Аня спить. (Тихо відчиняє вікна). Уже сонце зійшло, не холодно. Погляньте, мамонько, які чудові дерева! Боже мій, повітря! Шпаки співають!
Гаєв (відчиняє друге вікно). Сад увесь білий. Ти не забула, Любо? Ось ця довга алея іде прямо-прямо, ніби протягнутий пас, вона блищить у місячні ночі. Ти пам'ятаєш? Не забула?
Любов Андріївна (дивиться у вікно на сад). О моє дитинство, чистота моя! В оцій дитячій я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалось зі мною щоранку, і тоді він був точнісінько такий, ніщо не змівилося. (Сміється з радості). Увесь, увесь білий! О сад мій! Після темної, сльотавої осені і холодної зими ти знову молодий, повний щастя, ангели небесні не покинули тебе... Якби зняти з грудей моїх і плечей важкий камінь, якби я могла забути моє минуле!
Гаєв. Так, і сад продадуть за борги, хоч як це не дивно...
Любов Андріївна. Гляньте, покійна мама йде по саду... в білому платті! (Сміється з радості). Це вона. Гаєв. Де?
Варя. Бог з вами, мамонько!
Любов Андріївна. Нема нікого, мені привиділось. Праворуч, на повороті до альтанки, біле деревце схилилось, схоже на жінку...
Входить Трофимов, у зношеному студентському мундирі, в оку-і
лярах.
Любов Андріївна. Який дивний сад! Білі маси квітів, блакитне небо...
Трофимов. Любов Андріївна!
Вона озирнулась на нього.
Я тільки вклонюся вам і зараз же піду. (Палко цілує руку). Мені наказано було чекати до ранку, але мені урвався терпець...
Любов Андріївна дивиться здивовано.
Варя (крізь сльози). Це Петя Трофимов... Трофимов. Петя Трофимов, колишній учитель вашого Гриші... Невже я так змінився?
Любов Андріївна обнімає його і тихо плаче.
Гаєв (збентежено). Годі, годі, Любо. Варя (плаче). Казала ж, Петю, щоб почекали до завтра.
Любов Андріївна. Гриша мій... мій хлопчик... Гриша... син...
Варя. Що ж вдієш, мамонько. Божа воля.
Трофимов (лагідно, крізь сльози). Годі, годі...
Любов Андріївна (тихо плаче). Хлопчик загинув, потонув... Чому? Навіщо, мій друже? (Тихше). Там Аня спить, а я голосно говорю... шум знімаю... Що ж, Петю? Чого ви так змарніли? Чого постаріли?
Трофимов. Мене якась баба у вагоні назвала так: облізлий пан.
Любов Андріївна. Ви були тоді зовсім ще хлопчиком, милим студентом, а тепер волосся не густе, окуляри. Невже ви й досі студент? (Іде до дверей).
Трофимов. Мабуть, я буду довічним студентом.
Любов Андріївна (цілує брата, потім Варю). Ну, йдіть спати... Постарів і ти, Леоніде.
Пищик (іде за нею). Значить, тепер спати... Ох, моя подагра. Я у вас залишусь... Мені б, .Любов Андріївно, серце моє, завтра раненько... двісті сорок карбованців.
Гаєв. А цей своє править.
Пищик. Двісті сорок карбованців... проценти по закладній платити.
Любов Андріївна. Немає в мене грошей, голубчику.
Пищик. Верну, мила. Це ж дрібниця.
Любов Андріївна. Ну, гаразд, Леонід дасть... Ти дай, Леоніде.
Гаєв. Дам я йому, наставляй кишеню.
Л ю б о в Андріївна. Що ж робити, дай... Йому потрібно... Він поверне.
Любов Андріївна, Трофимов, Пищик і Фірс виходять, залишаються Гаев, Варя і Яша.
Гаєв. Сестра ще не відвикла розкидатися грішми. (До Яші). Відійди, чоловіче добрий, від тебе куркою тхне.
Яша (з усмішкою). А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий самий, як були.
Гаєв. Кого? (До Варі). Що він сказав?
Варя (до Яші). Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить у людській, хоче побачитись...
Яша. Бог з нею!
Варя. Ах ти ж безсовісний!
Яша. Дуже треба. Могла б і завтра прийти. (Виходить).
Варя. Мамонька така ж, як і була, аж ніяк не змінилась. Мала б волю, вона б усе роздала. Гаєв. Так...
Пауза.
Коли проти якої-небудь хвороби пропонується дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, сушу собі голову, у мене багато засобів, дуже багато, і, значить, насправді жодного. Добре б одержати від кого-небудь спадщину, добре б віддати нашу Аню за дуже багату людину, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Адже тітка дуже, дуже багата.
В а р я (плаче). Якби бог допоміг.
Г а є в. Не рюмсай. Тітка дуже багата, але вона не любить нас. Сестра, по-перше, одружилась із присяжним повіреним, не дворянином...
Аня з'являється на дверях.
Г а є в. Одружилась не з дворянином і поводилась не можна сказати, щоб надто цнотливо. Вона хороша, добра, славна, я її дуже люблю, але як там не вигадуй, щоб пом'якшити обставини, проте, треба сказати, вона порочна. Це відчувається в її найменшому порусі.
Варя (пошепки). Аня стоїть на дверях.
Г а є в. Кого?
Пауза.
Дивно, щось мені в праве око попало... став недобачати. І в четвер, коли я був в окружному суді...
Входить Аня.
Варя. Чому ж ти не спиш, Аню? Аня. Не спиться. Не можу.
Гає в. Крихітко моя. (Цілує Ані лице, руки). Дитино моя... (Крізь сльози). Ти мій ангел, а не племінниця, ти для мене все. Повір мені, повір...
А н я. Я тобі вірю, дядю. Тебе всі люблять, поважають... але, милий дядю, тобі треба мовчати, тільки мовчати. Що ти допіру говорив про мою маму, про свою сестру? Навіщо ти говорив це?
Гаєв. Так, так... (її рукою затуляв собі обличчя). Справді, це жахливо! Боже мій, боже, спаси мене! І сьогодні я виголосив промову перед шафою... так безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, як це безглуздо.