Літо 193... року було сонячне і надзвичайно красиве. І саме цього літа в житті Івана Захожая сталися дві події: йому сповнилося вісімнадцять років і він зголосився добровольцем на шахтарські роботи в Донбас. Дата народження пройшла для нього непомітно — тільки вранці нагадала про це мати. Він снідав, а вона каже: "Це ж тобі, синочку, сьогодні вісімнадцятий вийшов".
Значно більше розмов і переживань було навколо донецької проблеми. Іван Захожай був з діда-прадіда хлібороб. І село їхнє стояло серед такого неоглядного земельного простору, що несила було очей одірвати від нього.
З одного боку до села підходила річка з лугом; луг був такий густий, вільхи стояли такою стіною, що гукнеш раз надвечір, а з лугу двадцять разів відгукнеться луна. З другого боку височів сосновий бір, насаджений на пісках. Глянеш між двома рядами сосен — і здається, що той ряд біжить аж до самого Чорного моря.
Весною в бору на горбках першою зацвіла сон-трава. І перша прогулянка молоді після зими відбулася саме в сосновому борі. Он тамечки ходили хлопці по двоє, по троє; тутечки ж веселились дівчата в своїх білих хустинах. Тут і Йван вперше відчув, що у нього є серце і що може воно калатати, забиваючи віддих. Було так. Він наглядів Христину, що підводилася від землі з пучечком сон-трави в руках; від несподіванки Іванові в серце вдарило таке світло, що він аж схитнувся. Страшна річ отак стояти віч-на-віч з дівчиною!
І ось постало питання, що треба з усім цим проща-, тися. Прощайся з батьком-матір'ю, Іване, прощайся з дівчиною: кличе тебе комсомол! І на заклик цей треба іти.
Через тиждень, поцілувавши матір у заплакані щоки, батька у солом'яну бороду, він рушив разом з іншими хлопцями на станцію.
3 Христиною не прощався, бо ще й не був з нею знайомий як слід.
До станції ішли пішки. Манило Прихідько грав на гармонії, хлопці танцювали. ї Йван також. За всім цим і не помітив, як одірвався від рідного села. В молоді літа люди легко йдуть на розлуку.
Христина з іншими дівчатами стояла біля свого двору; у неї щеміло серце, адже вона могла б полюбити Івана, та так і не встигла; могла б зустрічатися, а не випало.
Потрапив Іван Захожай на Луганщину. Є різні закутки на Луганщині. І сам Луганськ з його садочками над Луганню, і Вергунівка і ті балки, що біжать до Дінця — все це тоне в зелені. Це весела Луганщина, квітуча.
Але вийдіть до станції Алчевськ2 і руште в степ до Паркомуни і далі...
Колись у прадавню давнину тут стояло море з рідкого глею і глини з каменем. Море було мертве, звірі й пташки уникали його: станеш на твань — і затягне до дна! А в ті часи ще існували чорти. От узяв чорт у руки чортячу, голоблю і почав гамселити по тварині. Де спустилася на болото голобля чортова, там стала долина — спадиста, крута, що й дна не видно; а де витіснені ударом глей і каміння полізли вгору, то там постало не знати й що: гори не гори, хребти не хребти, одне слово, белебени.
На тих белебенах шахтарі покопали шахти, поставили копри, естакади, провели безліч залізничних віток, навергали єгипетські піраміди породи — терикони. Від цих пірамід край не став схожий на інші закутки України. Височать ці піраміди, •тягнуться вершинами до сонця — одна тут, поблизу, друга ген там мріє; біля неї четверта й п'ята. Станеш, скинеш бриля, витреш піт, подумаєш — невже це все люди навергали? Подумаєш, подумаєш — і виходить, що люди.
Дивувався спочатку й Іван. Далі — ніколи стало за важкою роботою, адже все це діялося тоді, коли в шахтах ще не було механізації і всі підземні роботи провадилися руками. Обушком рубали, санками вивозили. Замість електровозів ходили під землею сліпі коні; в тісних забоях душно й вогко; підрубували пласти вугілля лежачи — вивертати тіло доводилося так, що іншого разу і жартом отак не викрутишся!
Ну й що з того, що важко? Чоловік знав, куди й до чого йде. Іван належав до того слов'янського племені, для якого немає ні труднощів, ні неможливого. Веди штурмувати неприступні фортеці — іде; веди пробивати північні крижані океани — іде; щось в натурі цього племені закладене незламне, і в середовищі стихій воно само діє як стихія.
А втім, Іван зовсім не думав про особливість того, що випало йому зробити. Високо він не літав, любив робити, любив випити, а випивши, гульнути, танцювати; як коли п'яний, ліз у бійку; бив когось, його били — в цілому все урівноважувалося. В комсомольській організації його і хвалили, і гудили, коли хвалили — червонів і відмовчувався; коли лаяли — каявся і теж червонів, запевняючи, що більше не буде. Слова, звичайно, не завжди дотримував, та й як дотримаєш, коли ж це Донеччина! Той край, де люди, в раї живучи, з пеклом перегукуються!
Тижні своєї відпустки Іван проводив дома, в селі, адже там жила Христина. Почуття до неї не вивітрилися у парубка з грудей, навпаки, з кожною побувкою дівчина все глибше у душу йому западала.
Отак було й того разу. Прийшла літня відпустка, й Іван вирушив додому — на Полтавщину. Хвилюватися почав вже з самої станції. Не думав ні про батька, ні про матір, хоч віз їм чемодан подарунків, а думав тільки про Христину. Поїзд прибув надвечір. Коли дійшов до села, вже сутеніло. Ось річка і міст через неї.
Перейшов Іван міст, глянув на берег, де влітку купаються люди, і зомлів: в гурті дівчат стояла і Христина. Аж дух забило.
Христина теж побачила Івана, і як там уже воно сталося — невідомо, але коли приєднався до гурту, коли привітався, то опинився чомусь коло дівчини, а вона біля нього. Отак і до села дійшли. Тут він спитав: "На вулицю ввечері вийдеш?" Відповіла: "Не знаю, може, й вийду..."
Коли стемніло і на вулиці озвалася гармонія, Іван подався з двору. Скільки зустрічей, скільки розмов! Пробився до Христини він годині о дванадцятій, коли люди почали вже потроху розходитися. Вони пішли вдвох. Біля хвіртки спинилися, і тут Іван несподівано сказав: "А ти знаєш, Христино, чого я приїхав оце?" — "Скажеш, то знатиму",— відповіла дівчина. В Івановому голосі вчулося їй щось незвичайне, вона аж злякалася, аж дрібний дрож пройшов за плечима. Іван помовчав, взяв дівчину за руку і сказав: "Я приїхав по тебе. Одружимося, і ти поїдеш зо мною. Га, чуєш?" Він підняв її руку, притулив до грудей, подержав отак трохи, потім поцілував руку. Обняв дівчину за плечі. Христина уткнулася лицем йому в груди.