Він пройшов поволі, з зовсім незалежним — якщо не сказати визивним — виглядом до перехрестя, де хазяйнував рядовий полісмен. Вони стояли удвох, розмовляючи, нескінченно довго. (Свашка аж застогнала позаду). Потім ураз обоє зайшлися реготом — наче вони зовсім і не балакали насправді, а перекидалися непристойними жартами. Потім наш водій, все ще заразливо регочучи, махнув по-братньому поліцаєві й рушив — поволі — назад до машини. Він сів у кабіну, зачинив дверцята, витяг сигарету з пачки, що лежала на виступі над переднім склом, заклав сигарету собі за вухо і тоді, тільки тоді, повернувся, щоб доповісти нам про наслідки переговорів.
— Він не знає. Доведеться зачекати, поки скінчиться [190] парад.-Мовивши це, він кинув на увесь наш гурт побіжний байдужий погляд.-А по тому ми зможемо їхати куди нам заманеться.
Він повернувся наперед, вийняв з-за вуха сигарету й запалив її.
На задньому сидінні свашка гучно застогнала від розпуки й досади. Потім настала тиша. Вперше за кілька хвилин я озирнувся на карлуватого літнього чоловічка з незапаленою сигарою. Затримка, певно, не справила на нього ніякісінького враження. Він дотримувався своїх власних усталених норм щодо того, як сидіти на задніх сидіннях машин — машин, котрі рухаються, машин, що стоять, і навіть, мимоволі спадало на думку, машин, що падають з мосту у воду. Ці норми були вкрай прості: треба сидіти зовсім прямо, так щоб між циліндром і стелею був проміжок чотири-п'ять дюймів, і дивитися лютим поглядом просто себе на переднє скло. Якщо смерть — що увесь час супроводжувала вас, може, навіть сидячи на капоті машини,— якщо смерть якимсь дивовижним способом пройшла крізь скло у кабіну, щоб забрати вас із собою, то за цими нормами вам належало б устати й спокійнісінько податися слідом за нею, втупившись перед собою лютим поглядом. Дозволялося навіть захопити з собою сигару, якщо це була справжня Гавана.
— То що ж нам робити? Сидіти, та й годі? — запитала свашка.— Я, мабуть, помру од спеки.
Ми з місіс Сілсберн повернулися вчасно, щоб зауважити, як вона вперше, відколи ми сіли в машину, подивилася прямо на свого чоловіка.
— Ти не можеш ледь-ледь посунутися? — звернулася вона до нього.— Мені так тісно, що я ледве дихаю.
Лейтенант захихотів і виразно розвів руками.
— Ти ж бачиш, зайчику, я практично сиджу на крилі машини,-: сказав він.
Тоді свашка кинула цікавий і водночас несхвальний погляд на іншого свого сусіда, котрий, наче несвідомо вирішивши підбадьорити мене, займав набагато більше місця, ніж потребував. Між його правим раменом і ручкою сидіння було добрих два дюйми. Свашка безсумнівно зауважила це, та хоч яка в неї залізна була вдача, але їй бракувало рішучості заговорити з тією поважною маленькою особою. Отож вона повернулася до свого чоловіка.
— Ти можеш вийняти свої сигарети? — роздратовано спитала вона.— У цій тисняві я не досягну своїх ніяким робом. [191]
За словом "тиснява" вона повернулася знову, щоб кинути блискавичний лихий погляд на карлуватого злочинця, який окупував простір, що, як вона вважала, належав по праву їй. Чоловічок зберігав величний незворушний спокій, дивлячись і далі вперед, на переднє скло. Свашка ззирнулася з місіс Сілсберн і виразно підвела свої брови. Місіс Сілсберн відповіла поглядом, що свідчив про повне розуміння й співчуття. Тим часом лейтенант переважив своє тіло на ліву, тобто ближчу до вікна ногу і з правої кишені офіцерських штанів вийняв пачку сигарет, а також— картоночку сірників. Дружина його взяла сигарету й зачекала, поки він запалить сірника, що він негайно й зробив. Ми з місіс Сілсберн стежили за тим, як припалено сигарету, наче вражені новоявленим дивом.
— Ой, вибачте,— нараз мовив лейтенант і простягнув пачку місіс Сілсберн.
— Ні, дякую. Я не палю,— швидко відказала місіс Сілсберн — майже з жалем.
— А ви, солдате? — спитав лейтенант, простягнувши сигарети мені по миті майже непомітного вагання.
Відверто кажучи, я відчув до нього симпатію за те, що правила звичайної ввічливості здобули в його душі невеличку перемогу над духом касти, але все-таки відмовився од сигарети.
— Можна подивитися на ваші сірники? — спитала місіс Сілсберн аж надто несміло, наче дівчинка. .
— Оці? — перепитав лейтенант і з готовністю подав їй картонку з сірниками.
Місіс Сілсберн вивчала сірники, а я зосереджено за тим стежив. На відкидній покришці був напис золотими літерами по малиновому тлі: "Ці сірники вкрадено з дому Боба й Еді Бервік".
— Пречудово! — озвалася місіс Сілсберн, похитуючи головою.— Справді пречудово!
Я спробував показати всім своїм виразом, що не можу прочитати напис без окулярів, і нейтрально примружив очі. Місіс Сілсберн, здавалося, не мала охоти розлучатися з сірниками. Коли вона зрештою віддала їх власникові і лейтенант поклав згорток у нагрудну кишеню своєї гімнастерки, вона сказала:
— Такого я, мабуть, ніколи не бачила. Повернувшись на своєму відкидному місці майже на сто вісімдесят градусів, вона сиділа, ніжно споглядаючи лейтенантову кишеню. [192]
— Торік ми замовили їх цілу купу,— сказав лейтенант.— Аби ви знали, як легко тепер зберігати сірники.
Свашка повернулася й мовила — чи швидше заперечила:
— Ми зробили це зовсім не для того.— Вона промовисто позирнула на місіс Сілсберн, наче кажучи: "Ви ж знаєте, які вони, ці чоловіки", і додала: — Я гадала, це буде дотепно. Дещо грубо, але дотепно. Ви мене розумієте.
— Це пречудово. Мені здається, я ще ніколи...
— Річ у тому, що ідея аж ніяк не оригінальна. Такі сірники зараз має кожен,— перебила свашка.— Кажучи правду, я запозичила її в матері й батька Мюрієл. У них вони лежать по всьому домі.— Вона глибоко вдихнула дим сигарети і, ведучи далі, видихала його за кожним складом.— їй-право, вони дивовижні люди. Саме тому мене так боляче й уражає ця пригода. Дивуюся, чому такі неприємності бувають у хороших людей, а не у всілякої мерзоти? Цього я ніяк не можу зрозуміти.
І вона глипнула на місіс Сілсберн, чекаючи від неї відповіді.
На виду місіс Сілсберн з'явилася усмішка, водночас мудра, бліда й загадкова — усмішка Мони Лізи, що сидить на відкидному сидінні.