Вірші за підписом Олександер Дамаскин (Дамаскін)
Вечір
Весіннє небо сіросиве клоччя
Із вітром у мережку запліта…
І чую я із нетрів спів пророчий,
Що там, у нетрях, темрява зроста.
Вона пливе на вицвілих зірницях,
І холодком вечірнім обійма.
Берези йдуть, красуні білолиці,
У запахущий і п’янкий туман.
І він іде – всевладний синій вечір,
Щоб на дорозі вовком залягти.
Щоб посвист вдаль послати молодечий,
І потім нишком по дворах пройти.
В туман хатки край лісу зодягнути,
І утекти у гущу через сад…
І стихне все… І гомону не чути,
І тільки зорі, наче виноград.
У золоті позаплітались грона
І манять землю крізь серпанок хмар…
Летять вітри на зоряні перони,
І семафором їм – Волосожар!
Ровесникам
Хай буде день один, як відблиск неба синій,
Щоб нам, ровесникам, піти черев мости,
Які показують дороги у долині,
Куди за юністю, за радістю піти…
Промчить травневий кінь, ударить в діл копитом,
Чи вдягнеться в багрець пахучий листопад, —
Ми будем жити так, щоб не дарма прожити,
Бо ж корабель життя не вернеться назад.
І що нам мілина, чи риф, чи грізні бурі,
Ачей же допливем. Гей, уперед стерно!
Хай хтось за борт впаде до всіх чортів і фурій,
Аби лиш доплисти, а далі – все одно.
На острові впадуть, як постарілі птиці,
Підламлені життям ровесники мої,
І буде знать орел, що їх серця із криці,
Не виклює орел очей орлиних їм.
Ходімо ж в день оцей, що наче відблиск синій
І клечіні нарвем, зробивши всім вінки…
Бо, може, тільки так і пощастить людині
Дістати для життя не роки, а віки.
Врятовані з Віфлеєму
Воно не знало, де зосталась мати, —
Чи у степу, чи там, де бій гримів —
Таке мале, біляве і кирпате.
Хлоп’я із краю тисячі громів.
Там рвались бомби – він сміявся радо.
Ходила смерть – він грався у квача,
Дитинство, пройняте свинцевим градом,
На щастя, смерти ще не поміча…
Ми підійшли – всміхнулись тепло очи,
Примерхлі трохи в тисячі громів; —
І той, хто смерти розуміть не хоче,
Дитячим серцем друзів зрозумів…
Прелюдія
Десь сонно ходять громовиці
Над теплим морем чорних піль…
А від небесної правиці
На серці біль… щасливий біль.
Грози відгомін в серці юнім
Готичним стилем блискавиць,
І я у грізному буруні
Шукаю райдуг і жар-птиць.
І ось схилилася із неба
Веселка райдужним крилом…
Щасливий я, бо що ще треба
Щоб серце радістю цвіло?
Цвітіть, серця! У громовиці
Шукайте сили і снаги…
Щоб нас веселки і жар-птиці
Вели в рожеві береги.
Зимовий вечір
У поле глянеш од порога
І в серці музика росте:
Пливе зоря золоторога
Небесним морем в синій степ…
А там сніги небесну рану
Тамують свіжістю і сном…
Зоря згубила шаль рум’яну
На стежку під моїм вікном.
І в фіалковому просторі,
Де вітер лагідно шумить,
Хтось засвітив свічада-зорі,
Сипнувши щедро їх в блакить.
А явори, від вітру п’яні,
Поснули всі блакитним сном,
Зоря згубила шаль рум’яну
На стежку під моїм вікном.
Балада про плуг
Він у землі лежав здавна,
Урослий в надра лук,
Він ждав когось, когось він звав,
Цей заржавілий плуг…
І вітер брязкіт ніс кругом:
"Де мій одвічний плуг?"
Пройшли літа, пройшли вітри
Блакитним туманом…
То ж скільки він в землі лежав?
Ніхто не знав… Давно…
І кров людську з боїв в степу
Він пив, немов вино.
І більше, дужче все ржавів
І в землю западав…
Пройшла від тирсою степів
Війни важко хода.
А плуг лежав в масній землі,
А плуг людини ждав…
Вона прийшла, прийшла з степів,
Із чорної землі…
Прийшла весна, а навесні
Летіли журавлі.
До плуга руки простяглись,
– Не руки – мозолі.
І плуг пішов углиб навскіс,
У чорнозем, в тепло…
І плуг людині показав,
Де щастя джерело:
У глибині, у теплоті
Зернятко проросло…
Дві квітки
Усе раділо там. Шляхи і перелоги
Нектар ранкових рос у захваті пили.
І тільки у степу, в пилюці край дороги,
Забуті усіма, волошка дві цвіли…
Не бачив їх ніхто. Покриті пилюгою,
Журилися вони під чобітьми людей,
Лиш вітер уночі болючі рани гоїв
І лагідно тулив до люблячих грудей.
Ударив грім. Пройшли грози громохкі коні,
Дощі обмили степ і жито на горбі…
А ранком у степу на радісному лоні
Всміхнулись до людей дві квітки голубі.
І сором тих узяв, що, мимо часто йдучи,
Не бачили квіток. Була в тому печаль,
Іронія сумна і біль життя пекучий:
Цвітучого в тіні ніхто не поміча…
Земля моя…
Широка даль, широкий степ! —
Він зве мене, як синя казка,
І в серці радістю росте
До всього радісного ласка.
Припасти б ніжно до землі
І чути, як росте стеблина,
Як в небі линуть журавлі,
І чути клекіт журавлиний…
Почути б радісні пісні
Ніким нечуваних мелодій, —
І у п’янкім тривожнім сні
Заснуть з землею в теплій згоді.
Щоб снились сни, як синя даль,
Любови сплетені узори…
Земля моя, краса, о, дай
Почути те, що ти говориш!
Смерть
Уздрів я череп під ногами
З пробитим кулею чолом…
Зернятко, внесене вітрами,
Тюльпаном в скронях проросло.
І череп той, мов пишна ваза
На імператорських столах…
Так. Смерть взяла когось і зразу
Новим життям вже зацвіла.
Троянда
Вона росла тут людям на вподобу,
Троянда пишна, нерозквітла ще…
Перенесла якусь тяжку хворобу
І ожила, пробуджена дощем.
І нагадала квітка Україну,
Як милу дівчину дитячих літ, —
Минеться слабість, хворість вся загине,
І забуяє невмирущий цвіт.
Дороги
Гримлять шляхи, здригаються дороги
Під тягарем окованих коліс…
О, скільки кожен болю і тривоги
Цими шляхами в молодість проніс.
Гримлять шляхи старого Ганнібала
Луною бронзи, міді й чавуну…
О, скільки тут промчало коней чвалом,
Пронісши в смерть оту дзвінку луну…