Його супутник, до якого він при цьому повернувся, знизав плечима. Дідеріх пробелькотів:
— О, я дуже вдячний!
— Отже, ми можемо вважати, що з цією справою покінчено, — сказав один із них, і обидва офіцери пішли геть.
Дідеріх ще й досі стояв на місці з вогким лобом і затуманеною свідомістю. Зненацька він глибоко зітхнув і повільно всміхнувся.
Після цього в пиварні тільки й розмов було що про цю пригоду. Дідеріх вихваляв перед своїми товаришами по чарці справді лицарську поведінку графа.
— Справжній аристократ завжди лишається вірний собі.
Його випнуті губи нагадували мишачу нірку, коли він мовив:
— Манери — не пуста штука.
Знову й знову звертався він до Горнунга, як до свідка великої події в своєму житті.
— І все так просто, правда? О, навіть рисковатий жарт не спиняє цих панів. І як він поводився: б-бездоганно, кажу я вам! Пояснення його вельможності були такі вичерпні, що я ніяк не міг... Ви розумієте: не можна ж бути грубіяном.
Всі зрозуміли це і запевнили Дідеріха, що "Нова Тевтонія" в цій справі поводилася цілком пристойно. Візитні карточки обох аристократів обійшли всіх новаків і були прибиті під кайзеровим портретом, між схрещеними рапірами. Не було жодного новотевтона, який би цього вечора не впився.
Семестр закінчився; але у Дідеріха й Горнунга на дорогу додому грошей не було. Вони вже давно не мали грошей на найнеобхідніше. З огляду на ті обов'язки, що їх накладала на Дідеріха належність до корпорації, сума, визначена йому, була збільшена до двохсот п'ятдесяти марок, а проте він багато заборгував. Усі джерела були вичерпані, спраглий погляд бачив навкруги саму висохлу пустелю, і зрештою довелося, хоч як мало це личило лицарям, подумати про стягнення тих грошей, які вони самі свого часу позичили товаришам. Звичайно, за цей час дехто із старих корпорантів встиг забагатіти. Та Горнунг марно шукав таких у своїй пам'яті; тоді Дідеріх згадав про Мальмана.
— До нього можна, —заявив він. — Адже ж він не був у жодній корпорації: це просто негідник і скнара. Спробую все ж таки навідатися до нього.
Але Мальман, побачивши Дідеріха, відразу вибухнув громовим реготом, про який Дідеріх майже забув і який зразу збавив йому хоробрості. Який Мальман нетактовний! Адже ж він повинен був відчути, що тут, в його юридичному бюро видачі патентів, разом з Дідеріхом духовно приявна вся "Нова Тевтонія", і вже заради неї слід було б поставитися до Дідеріха з пошаною. Дідеріхові здалося, наче його раптом вирвали з якогось єдиного цілого, що вливало в нього силу, і він зненацька опинився перед цією людиною сам на сам. Непередбачене й неприємне становище! Тим простіше виклав він суть справи. О, він не просить своїх грошей, він ніколи не поставився б так до товариша! Коли б Мальман тільки зробив йому послугу і поручився за його вексель. Мальман відкинувся на спинку крісла і поважно, без вагань відповів:
— Ні.
Дідеріх був приголомшений:
— Як це ні?
— Порука за когось суперечить моїм принципам, — пояснив Мальман.
Дідеріх почервонів від обурення.
— Але ж я поручився за вас, і потім векселя було подано мені, і мені довелося сплатити за вас сто марок. А ви сховалися.
— От бачите? А якби я тепер поручився за вас, ви б так само не заплатили.
Дідеріх тільки закліпав очима.
— Ні, дружочку, — закінчив Мальман, — якби я наважився поповнити самогубство, то обійшовся б і без вас.
Дідеріх набрався духу і задирливо сказав:
— Ви, очевидно, не маєте уявлення про те, що таке честь, шановний пане!
— Анінайменшого, — підтвердив Мальман і зайшовся громовим реготом.
Дідеріх, карбуючи кожне слово, заявив:
— Ви взагалі, здається, шахрай, до того ж патентований.
Мальман перестав сміятися; його очі на маленькому обличчі запалали злобою, він підвівся:
— Забирайтеся звідси, — спокійно сказав він. — Мені наплювати на цю розмову, але в сусідній кімнаті сидять мої службовці, і їм не слід таке слухати.
Він схопив Дідеріха за плечі, повернув його і підштовхнув до дверей. За кожну спробу вирватися Дідеріх діставав міцного стусана.
— Я вимагаю задоволення! — кричав він. — Ви повинні зі мною битися.
— Саме це я й роблю. Ви що, не помічаєте? Тоді я покличу ще когось на підмогу. — Він відчинив двері: — Фрідріху!
І Дідеріх потрапив до рук пакувальника, який скинув його зі сходів. Мальман гукнув навздогін:
— Не майте на мене зазле, дружочку! Якщо у вас знову буде якась потреба, приходьте ще.
Дідеріх почистився і вийшов від Мальмана в пристойному вигляді. Тим гірше для Мальмана, якщо він так поводиться! Дідеріхові не було чим собі дорікати; суд честі його виправдав би цілком. Це вкрай обурливо, що якийсь індивід може собі на таке дозволити; Дідеріх був ображений за всі корпорації. З другого боку, не можна було відкинути того, що Мальман значно відсвіжив колишню Дідеріхову повагу до нього. "Який негідник, — думав Дідеріх. — Але таким треба бути..."
Вдома лежав рекомендований лист.
— Тепер ми можемо їхати, — сказав Горнунг.
— Як це ми? Мені самому потрібні ці гроші.
— Ти, звичайно, жартуєш. Я ж не можу залишитися тут сам.
— Тоді шукай собі товариство!
Дідеріх так зареготав, що Горнунг подивився на нього, як на божевільного. Після цього Дідеріх справді виїхав.
Лише дорогою він помітив, що адреса на конверті написана рукою його матері. Цього ще ніколи не було... Відколи вона послала останню листівку, писала вона, батькові стало значно гірше. Чому Дідеріх не приїздить?
"Нам слід бути готовими до найгіршого. Коли ти хочеш ще раз побачити палко коханого всіма нами тата, не барися більше, мій сину".
Від тону листа Дідеріхові стало моторошно. Він вирішив просто не повірити матері. "Жінкам я взагалі не вірю, а у мами, крім того, і так не все гаразд".
Але в момент Дідеріхового приїзду пан Геслінг справді доживав останні хвилини.
Вражений цим видовищем, Дідеріх не встиг ще переступити поріг, як зайшовся страшними зойками. Спотикаючись, дістався він ліжка, обличчя йому стало мокре, наче під час умивання; він часто-часто махав руками й безпомічно бив себе по стегнах. Раптом він побачив на ковдрі батькову руку, впав навколішки і поцілував її. Пані Геслінг, тиха й покірна навіть в останні хвилини життя свого чоловіка, по другий бік ліжка так само поцілувала ліву руку. Дідеріх згадав, як цей спотворений чорний ніготь налітав на нього, коли батько бив його по щоках, і голосну заплакав. А прочухан, коли він украв гудзики з ганчір'я! Ця рука була страшна, але Дідеріхове серце стискалося від думки, що він утратить її. Він відчував, що мати думає про те саме, а вона вгадувала його думки. Раптом, обійшовши ліжко, вони впали одне одному в обійми.