I.
— Алло! Я слухаю.
Кузьма Пробус притиснув телефонну трубку плечем до щоки і, слухаючи, застібав піжаму. Зав. відділом науки цікавився, коли він здасть матеріал.
— Та от, занедужав, — перебільшено кволим голосом говорив Пробус. — Ще в дорозі почав. Основа вже є. Ну, в цілому контури уявляються. Так, звичайно. Дякую. Постараюсь.
Поклавши трубку, Пробує почовгав до кушетки. Правду кажучи, він уже шкодував, що взявся написати статтю про "цю спритну ворожку", як висловився завідувач відділом науки. Тоді, під час розмови в його кабіне-ті, завдання здалось легким — не праця, а прогулянка. Усе ж ясно, як двічі по два. Молодичка із середньою освітою, будівельниця (маляр, штукатур) "перекваліфікувалась" на медика! "Лікує" просто так, без медикамен-тів, і довірливі люди потрапляють їй на гачок. Вивести аферистку на чисту воду — хіба ж не приємно?
Але скрізь, куди тільки не потикався Кузьма Пробує, чув майже одне й теж:
— Віра? Віруня? О, то золота людина!
Матеріал чинив опір, потрібно було напружувати сили, а їх саме й не вистачало. Останнім часом Пробує почувався кепсько, — через постійний головний біль швидко втомлювався, а під вечір ледве міг доплестися до своєї потертої кушетки. А це відрядження до райцентру Воляки зовсім вимотало. Не маючи ні апетиту, ні ба-жання щось там шукати в холодильнику, розігрівати, Кузьма Пробус плюхнувся в постіль і заплющив очі. Зне-нацька побачив себе зовсім голим серед снігу. Відчував, знав, що то він, і водночас дивився на себе збоку — трохи зігнута біла постать, а навколо сніг. "Та я ж замерзну, — лячно подумав, — ніякого ж прихистку… А он сонячна доріжка, хоча б устигнути, може, там тепліше, хоч і сніг". Вузенька доріжка починалася неподалік, на-вкруги був холодний морок, тільки ця смужка світилася, і він заспішив туди в надії зігрітися, порятуватись. А доріжка плавно здіймалася вгору.
Ступити на ту примарну сонячну еспланаду він так і не встиг — усе миттю зникло: і сніги, і золотиста смужка. Чиясь рука торсала його за плече.
— Та прочумайся нарешті!
Кузьма розклепив повіки і полегшено зітхнув: над ним схилилась дружина.
— Ти що, цілий день спиш? А я дзвонила з роботи… Ну як з’їздив?
Кузьма притулив Тамарину руку до щоки, обізвався сонним голосом:
— Та як… Мабуть, простудився, скрізь сніги.
— Які сніги? Де? Ще ж тільки жовтень!
— Пробач, це мені наснилось.
— Ну, а як феномен тієї… Віри?
— Вона невловна. Не вдалося й побачити. Та мені й так усе ясно… — Кузьма позіхнув. — Експлуатує людську довірливість.
— Ну, гаразд, вставай, за обідом розповіси, борщ уже гріється.
Кузьма нехотя підвівся, спустив ноги на килимок і чхнув.
— На здоров’я, — Тамара відступила до дверей. — Тільки треба прикривати рота.
Кузьма хотів щось сказати і знову чхнув, потім ще і ще. Довге чхання трусило його тіло, аж доки не на-тягнув шкарпетки і не ступив у теплі тапочки. Але й потім Кузьма продовжував чхати — через певні проміжки часу, наче за сигналом метронома.
— Ачхи! Ачхи! Ачхи!
— Надумав рекорд встановити? — зауважила Тамара, накриваючи стіл на кухні. — Потрапиш до книги Гіннеса!
— От напасть! До всіх моїх недугів — ачхи! — ще й це…
Вазомоторний риніт? Закапали очними каплями — не допомогло.
Сверблячка в носі заважала страшенно, Тамара вже не підсміювалась, а стривожено позирала на свого молодого чоловіка. Зовсім розклеївся!
У проміжках між чханням Кузьма Пробус таки розповів дружині про своє відрядження. Самозвана зціли-телька — феномен? Просто смішно. Якось їй потрапило на очі хирляве, хворобливе дитя. Погано їсть, майже зовсім не спить і все плаче. Звичайно, воно було під наглядом лікаря-педіатра, але покращення ніяк не настава-ло. А Вірі досить було взяти малюка на руки, почукикати, усміхнутись — і все. Дитина стихла, обличчя освіти-лось посмішкою. Малюк незабаром поправився. Здорово, га? І пішло: Віра, Віруня зцілює! Попередній курс лікування до уваги вже не береться, про це й не згадують. Віра вилікувала!
Або привезли до неї школярика — хлопчик зовсім облисів. Десь йому було вісім чи дев’ять років, а го-лова гола, жодної волосини! Батьки возили його й до Києва, показували професорам, хлопець прийняв не один курс лікування — не допомогло. А от побув у Віруні — на білому тім і наче мак посіявся. Через якийсь тиждень материна долоня відчула шорстку щітку… Віра, Віруня допомогла!
— Розказують, що так — ачхи! — вона й сама себе називає. Зайде до кого-небудь і вже з порога: "Здрас-туйте, Віруня прийшла!" А ще привезли до неї тяжко хворого астматика… Ачхи!
Кузьма, не покладаючись на пам’ять, узяв свого записника і прочитав дружині ще кілька нотаток про "ефект Віри-Віруні", як він іронічно називав медичну практику будівельниці. У багатьох випадках одужання нібито наставало цілковите, в інших — помітне полегшення. Одна жінка середнього віку після розмови з Віру-нею позбулася алергії, на яку страждала багато років і яку, звичайно, безуспішно лікували фахівці.
— А чому ти все це поставив під сумнів? — замислено спитала дружина. — Звідки така упередженість?
— Та хоча б тому, що чудес на світі не буває! Ти ж фізик, і не мені — ачхи! — тобі пояснювати…
Тамарині брови зсунулись докупи, жінка схитнула головою.
— Але ж людський організм — це арена зіткнення хтозна-скількох сил. Тут відоме просто мізерне су-проти невідомого, хіба не так?
— Та воно-то так…
— То чому ж ти настроївся проти Віри, ще й не знаючи її, не бачивши?
— Хіба тільки я? — знизав плечима Кузьма і чхнув. — Он і зав. відділом… Та ти не подумай, що я… Ачхи! Це ж антинауково, ось що головне.
— Ота Віра, мені здається, добра, співчутлива, любить людей. І любить щиро, справді всім єством. Тому й допомагає недужим.
— Та ти в мене філософ, — спробував усміхнутись Кузьма. — Доброта як лікувальний засіб… Ачхи! Оригінально. Але наукою й не пахне.
Раптом Тамара спитала:
— Скажи по щирості, ти в дитинстві не мучив тварин?
— Котів чи собак? Ачхи! Ні, не мучив, але й не цілувався з ними. А чого це ти раптом…
Жінка трохи помовчала, а тоді заговорила, не приховуючи іронії:
— Ти не вважаєш, що в нас інколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Віруня…