Джефф поглянув на шафу. В ній лежала білизна і труп Хоума. Але бути слабким не було часу. Чимскоріш він покине цей дім, тим буде краще.
Він зняв з шафи портплед і розстелив його на ліжку. Пройшов до ванної кімнати, взяв несессер, мило, два рушники. Витяг з комода хустки, шкарпетки, три сорочки. Під сорочками він побачив пістолет. Деякий час, згадуючи минуле, дивився на нього. Цей пістолет він купив у одного газетчика, що жив у Сайгоні, коли тільки почалися бомбардировки. Він пояснив Джеффу, що взяв пістолет у солдата, убитого вибухом бомби.
– Я збираюся додому, – сказав газетчик. – А в цих місцях пістолет не завадить. Коштує він лише двадцять доларів.
І Джефф купив пістолет. Він не думав, що коли-небудь ця річ знадобиться, просто в такий нервовий час, коли в різних місцях раптово вибухали гранати, мати пістолет видавалося розумним.
Він взяв пістолет, рука відчула його важкість. Добре, що у нього є зброя. В його становищі вона може придатися. Він поклав його разом з іншими речами в портплед. Відтак, змусив себе підійти до шафи, витяг ключ, відімкнув замок.
Він старався не дивитися донизу, щоб не бачити трупа, але легкий, ледь нудотний запах викликав млість.
Похапцем він зірвав з вішака штани, куртку захисного кольору, зачинив дверцю, повернув ключ.
Джефф склав речі в портплед. Нарешті, можна було йти. Він взяв портплед, згасив світло. Трохи часу пішло на те, щоб зачинити двері. Обмацуючи в темряві дорогу, він почав спускатися по сходах. На відміну від холодного повітря спальні, в передпокої було спекотно. Джефф зразу спітнів. Йому захотілося випити, і він згадав, що в домі була пляшка шотландського віскі.
Він пройшов до вітальні і запалив світло. Дістав заледве почату пляшку, швидко трохи випив, поклав пляшку в портплед. В цю мить з вулиці почулись якісь голоси.
Поспішно застебнувши портплед, він підійшов до вікна і подивився крізь ставні. Те, що він побачив, змусило його остовпіти від страху.
В невиразному світлі вуличного ліхтаря поруч стояли наречена Хоума та поліцейський, і розглядали дім.
Дівчина показувала на вікно вітальні, і Джефф зрозумів, що вони побачили світло, яке пробивалося крізь ставні. Вона щось схвильовано пояснювала, роблячи лівою рукою якісь незрозумілі жести, а правою продовжувала показувати на вікно.
Поліцейський трохи нахилився в її бік, його палець був засунутий під ремінь портупеї, він дивився поперемінно то на дім, то на дівчину.
Джефф стежив за ними, серце шалено стукотіло.
Якийсь час дівчина продовжувала показувати на вікно, говорити, та Джефф, спостерігаючи за поліцейським, зрозумів, що вона не зуміла переконати його. Стало трохи легше дихати. В поведінці поліцейського не було нічого дивного. Дівчина наполягала, щоб він обшукав дім, що належав американцю, а поліцейський боявся можливих міжнародних ускладнень і пов'язаних з цим для нього неприємностей.
Несподівано поліцейський круто повернувся до дівчини, швидко заговорив. Джефф чув його хрипкий сердитий голос, але не мав уявлення, про що йшла мова.
Його слова, втім, справили на дівчину велике враження. Вона виглядала зляканою, по її вибачливих жестах неважко було зрозуміти, що вона намагається виправдатися. Поліцейський продовжував сварити дівчину, пішов новий спалах лайок, після чого він велів їй забиратися.
Вона знову поглянула на дім, повернулася, неохоче побрела геть. Поліцейський замислено смикав ремінець свого шолома, проводячи її сердитими поглядами.
У Джеффа вирвалося полегшене зітхання. Він бачив, як поліцейський витяг записник, щось старанно записав. Роблячи запис, він стояв скраю тротуара і уважно оглядав будівлю.
Цікаво, що робила Нхан? Збігло вже більше двадцяти хвилин, як він лишив її. Він сподівався, що вона збереже самовладання і не викаже себе. Довго ще ця проклята мавпа буде стояти тут і витріщатися? Тільки б він не надумав пройти далі по вулиці! Що буде, якщо він виявить "крайслер" і посунеться до нього. Він так налякає Нхан, що вона впаде в істерику, і стане ясно, що тут щось трапилося.
Джефф був готовий вислизнути надвір через задні двері, перелізти стіну і по сусідньому саду добратися до машини. Та в цей момент поліцейському, очевидно, набридло розглядати дім, він повернувся і, зсутулившись, побрів туди, куди щойно пішла дівчина, в протилежний від "крайслера" бік.
Джефф схопив портплед, згасив світло і вибіг у темряву саду. Він зачинив парадні двері, обережно підійшов до хвіртки, розглянувся, відкрив хвіртку і безшумно побіг до "крайслера".
Біля машини в напруженому очікуванні стояла Нхан. Вона побачила, як він вибіг з-за рогу. Він знаком велів їй сідати в машину, але вона стояла не рухаючись.
– Все гаразд, – сказав він, просовуючи в машину портплед. – Пробач, що так довго. Поїхали, сідай. Треба їхати.
– Я думала, щось сталося, – тремтячим голосом проговорила Нхан, в той час, як Джефф квапливо підштовхував її в машину. – Стів, дорогий, я боюся! Якби ти згодився піти в поліцію! Я впевнена...
– Не треба починати спочатку! – перебив він, запускаючи мотор. – Я знаю, що роблю. Я мушу покинути В'єтнам! – Він швидко поїхав уздовж вулиці, що вела за межі міста. – Ти думаєш, можна розраховувати на допомогу Блеккі Лі? Ти знаєш його краще за мене. Чи не викаже він мене поліції?
Вона знизала плечами.
– Не знаю. Я погано знаю його.
Роздратований, він подумав: "Чи знає вона взагалі що-небудь? Це просто красива лялька без мізків! Прокляття! Так само можна радитися з немовлям!"
І зразу ж він відчув несправедливість свого обвинувачення. Хіба не Нхан підшукала для нього притулок і обіцяла повернути машину Уейду? Без неї йому довелося б зовсім кепсько. Він поклав на її плече руку, погладив їй шию.
– Підбадьорся, дитятко. Все йде добре. Через пару місяців у Гонконгу ми будемо сміятися над цією пригодою.
– Ні, – сказала вона, – нам ніколи не доведеться сміятися. Ніколи.
Він здригнувся. "Може, вона має рацію", – подумав він. Понад усе він хотів, щоб її голос не звучав так, мовби надійшов кінець світу.
– Є одна важлива річ, про яку я хотів попередити тебе, Нхан. Коли все стане відомо, Блеккі згадає, що цю ніч ти провела зі мною. Він, можливо, стане розпитувати тебе. Тебе можуть, навіть, викликати до поліції. Ти повинна говорити, що ми їздили до річки і проговорили там пару годин. Ти знаєш те місце, куди ми часто ходимо, біля старої, напівзатопленої джонки? Ось куди ми ходили. Біля одинадцятої я відвіз тебе додому і поїхав. Запам'ятаєш? В цій історії вони нічого не зможуть перевірити.