ПОВІДАННЯ
З німецької переклала Христина НАЗАРКЕВИЧ
1
Найбільше йому подобалися довгасті пляшки вина — вони чудово вміщались у кишенях; він ніколи не мав при собі нічого понад те, що входило до кишень плаща: в одній — вино та сир, у другій — тютюн, цигарковий папір, сірники. Ні носової хустинки, ані зубної щітки; помитись можна було милом у вагонному туалеті; тут він сякався в жменю, прав свої сорочки та шкарпетки й сушив їх теплом власного тіла. Єдине, що дозволяв собі з багажу,— загорнена в папір курка, хліб, овочі; недоїдки можна було потім викинути з вікна поїзда.
Він помітив: усі між собою на "ви", а з ним — на "ти"; але кожного разу оте "ти" було боязким, сповненим поваги. Окрім цього, завжди, коли заходив до купе першого класу, западала коротка мовчанка, неначе хотіли сказати йому: вибачте, але тут — перший клас. Він уривав цю паузу посміхом. І кожного разу, коли заходив контролер і треба було показати квитки, виникало ледь помітне напруження, а потім, коли він виймав з кишені зелено-білого цупкого квитка,— подив і полегкість. Вони навіть не зважувались підвести очі у відповідь на його прокашлювання. Жінки або сахалися його, або ж присувались надто близько,— а він не любив ні того, ні того.
А над усе його дивувала губна помада. Тільки-но котрась жінка витягала з торбинки червону паличку й проводила нею по губах, він реготав: зроду не думав, що цей культ поширився так далеко на північ. Безсоромність жінок і тупість чоловіків, які не впізнавали свого власного символу, розважали його. За час довгих подорожей він збагнув, що жінки послуговуються цим таким ніби відвертим символом теж підсвідомо,— і сміявся ще голосніше. Жодного уявлення про символи. Здається, лише кельнери про щось здогадувались: вони обслуговували його без огидної запопадливості й подавали лише те, що він міг їсти руками: курку, хліб, овочі,— і надмірні чайові їх ніколи не дивували.
Двічі, у Відні та Мюнхені, він затримався довше, ніж деінде. Там ходив до найближчої забігайлівки, вмощувався перед шинквасом, цмулив пиво, гладив і цілував господиням руки, а жінки збентежено проводили пальцями по його волоссі й вуркотіли: "Чого тобі, власне, тут треба?" А він відповідав: "Європи". Котрась із них,— він не пам'ятав, у Мюнхені це було чи у Відні,— пробурмотіла: "Європи? Тут її нема". Інша сказала: "Європи! Але ж це не тут, правда?" Й одна казала, коли він цілував їй долоню: "Господи". А друга: "Мужва репана".
Назви місцевостей він відчував на смак, наче вино: Мюнхен йому не подобавсь, Ульм — на це слово він схвально кивав. Рейн був добрим, навіть дуже; він стояв коло вікна весь час, поки поїзд їхав понад Рейном,— добре, кивав собі головою й палив; перед Кобленцом (ця назва йому не смакувала) сутеніло, він заходив до купе й спав, аж поки його^^удив окрик, подібний до пострілу: Бонн! Він сміявся й пригублював вина зі своєї пляшки.
Кьольн не смакував: тут доводилося пересідати. В поїзді, який їхав далеко на схід, навпроти сидів у купе сивоголовий добродій, що усміхнувся до нього з-над газети, окулярів і фіалкового жабо; добродій відклав газету, зняв окуляри, і він почув рідну мову:
— Слухай, відкіля ти?
—: А ти ніби не знаєш? — відповів він, і від змоги говорити рідною мовою його рот виповнився незрівнянним смаком.
Старий кивнув і більше не всміхався.
— Чого ти тут шукаєш?
— Європи.
— А куди їдеш?
— До Лондона.
Старий засміявся й похитав головою.
— Але ж у Лондоні Європи не знайдеш.
— А де, де вона?
— Може, десь недалеко від Аахена?
— Аахен? Де це?
— Через одну зупинку.
Старий був першим, хто не відмовився від запропонованої пляшки вина й потяг з неї.
— Боже,— сказав старий,— яке ж добре вино,— а коли віддав пляшку, то тихо спитав: — Чому ти такий смутний? Ти зрештою її знайдеш.
— У моїх очах ти бачиш не смуток. Це заздрість.
— Заздрість? До кого?
— До вас, бо ви смертні.
— Ти теж,— сказав старий, узяв газету, зняв із полиці свою торбу. Поїзд зупинився,— Не забудь: наступна станція Аахен.
А він стояв у проході, палив і думав: може, цей старий — сама Смерть? Біло-фіалковий, і так чудово говорив його мовою. Якась молода жінка з нервовим обличчям шкутильгала коридором, хотіла обминути його, він узяв її зсудомлене конвульсіями обличчя в долоні, мов яблуко, й воно стало м'яким і ніжним; два-три рухи вздовж згорбленої спини — мов на якомусь музичному інструменті,— і він забрав у неї милицю та пожбурив геть; жінка застогнала: "Боже, о Боже!.." Хотіла поцілувати йому руку, та він вивільнився, швидко перейшов до наступного вагона, зірвав стоп-кран і вискочив ще до того, як поїзд зупинився.
Він лежав навзнак між тичками квасолі й усміхався, слухав верески, бачив, як коливають ліхтарі; хтось крикнув: "Це той грек, той найманець!" Він одскуб декілька стручків, видобував молоді квасолинки з м'якої, мов вата, оболонки, їв і запивав їх вином, чекаючи, поки скінчиться біганина з ліхтарями й поїзд рушить далі. Потому підвівся й пішов, не струшуючи землі з плаща та штанів, подався шляхом до найближчого села. Напис на табличці сподобався йому, дуже сподобався: Лангервее. В місцевій забігайлівці побачив за скляними дверима господиню, яка саме хотіла зачиняти, делікатно прочинив двері, глянув у її широке, змучене обличчя й сказав:
— Дай мені тільки пива, та й годі.
Вона підійшла до шинквасу, взяла з шафи кухоль і підставила під пивний кран.
— Ти бува не вмієш водити машину? — запитала вона.
— Вмію.
— Вантажівку?
— І вантажівку.
— Документи якісь маєш?
Він дістав папери, простяг їй, і жінка уважно їх переглянула.
— Таурос? — поспитала вона. — Чи це не означає "бик"?
— Господи,— сказав він,— ну й розумна ж ти!
— У школі мене вчили сестри-виховательки,— відповіла жінка,— від них я дечого навчилася. Ну добре. Лишайся. Спробуємо попрацювати разом.
Так він став розвізником пива.
2
Незвичним було не лише її ім'я, а передусім те, що вона перебралася на хутір до того Шміца; Шміц був електриком на паперовій фабриці, успадкував хату зі стайнею, сараєм та двома чи трьома моргами землі; був трохи не від світу цього, декому видавався непривітним, іншим — святенником, бо в шинках уперто мовчав, тимчасом як інші — комівояжери, малярі, листоноші — переповідали свої пригоди з жінками. Його мали за "якогось не такого", бо ніколи не водився з жінками чи дівчатами, не ходив на танці; за винятком одного разу — зі своєю кузиною з Лангервее, яка просто втягла його до свого авто; бо того вечора не мала партнера. Згодом він зустрів її шкільну товаришку з незвичайним ім'ям, навіть почав ходити на танці, часто танцював із нею, пізніше потяг до межі, там, поміж автомашинами, спробував обійняти.