Не встиг я сказати й слова, як він, примовляючи своє незмінне "слухай сюди", сипонув:
Поезія моя — не співи солов'я,
Поезія моя — моря і океани,
Пое…
Таке не кожен витерпить, і я обірвав його піднесену декламацію:
— Облиш тарабарщину! Мені й без неї нудно.
— Ех ти, товстошкіра, хоч, може, і розумна, гомо сапієнс, — як казали латиняни, — істото! — по хвилині мовчання процідив він крізь зуби. — Легше слона навчити танцювати рок-н-рол, аніж тобі прищепити високий естетичний смак.
Василя я допік до живого. Він не на жарт образився. Його авторське самолюбство протестувало, шукало виходу. І таки "знайшло": Окань схопив швабру і, не перестаючи щось бурмотіти, подався на палубу.
Ось так (один із проявів морської хвороби) ошкірювала зуби й моя безпричинна лють. А я ж бо не злий. Просто мені насолив шторм, і я почав прискіпуватись до товариша.
Боцман помітив, що я байдикую. Розгладжуючи стрілчаті, схожі на два переспілі колоски вуса, вирік:
— На романтику потягло, крабе камчатський, Гондвану шукати! Ні, не вийде — мрійники мені не потрібні. Не знаю, чого вас там, на містку, панькає Мегерович, а в мене працювати треба. Ставай до відтяжки — допоможи Зайцеві.
Він ще говорив про обов'язки матроса не лінуватися, в усьому і всюди проявляти ініціативу. Нагадав про те, що праця облагородила навіть мавпу, спустила її з дерева на землю — одне слово, заглибився в теорію еволюції людини. Та я не став слухати його повчання, пішов до трюму, де над люком уже повисла стріла підйомного крана.
Розв'язав прикріплену до щогли відтяжку, схопив за вузлуватий кінець.
— Давай, Заєць, піднімай, віра! Я тримаю міцно, стріла не розгуляється.
Лебідка запрацювала. Невдовзі батискаф, а потім і мініатюрний підводний човен були на палубі.
Захопившись роботою, не помітив, як приступ морської хвороби відступив. А боцман підійшов, поклав мені руку на плече.
— Не ображайся, Гайовий! То я навмисне тебе розпікав, щоб ти увагу відвернув на інше. По собі знаю: так легше переносити хитавицю. Ач, ожив-таки, крабова душа. Щоки порожевіли, очі заіскрилися, а то був як мрець.
У мене відлягло від серця. На Степановича я не тільки не кривдився, а навіть був йому вдячний.
Розділ шостий
ГОЛОС МОРЯ
Сигнали йшли з глибини. Пробившись крізь товщу води, вони сягали її поверхні. Отут їх і зафіксувала "риба" — гідроакустичний пристрій, що волочився на довжелезному кабелі за кормою.
На головній палубі ехолотна і гідроакустична лабораторії займали невелику каюту: двом вахтовим і то тісно. Вигадливий Юрко Ступа виносив стілець на Дерібасівську і звідти спостерігав за роботою приладів.
Сьогодні він вирішив не відлучатися з лабораторії.
На вузькій паперовій стрічці самописець креслив профіль дна: глибокі урвища, гірські кряжі, окремі вершини.
"Малює, наче рука нетями", — посміхнувся океанолог, розглядаючи щербатий частокіл підводних гір, що його вимережував самописець.
Він хотів було йти з каюти, як раптом побачив: екран гідроакустичного апарата "ожив" — на ньому з'явилися характерні звукові точки.
З проміжком у кілька секунд вони надходили з океану, мов краплі дощу, падаючи на чутливу електромагнітну стрічку.
Звідки вони, хто їх посилає? Юрко не міг на це відповісти. Єдине, в чому був упевнений: імпульси надходять з якогось потужного випромінювача.
Я стояв біля стерна, коли в сусідній рубці пролунав телефонний дзвінок.
— Візьміть трубку! — озвавсь Стецько Мегерович.
Впередзорячий Сашко Кукса поспішив до апарата.
— Кук — на дроті! — відчеканив. — Це вас, Мегеровичу, — і передав трубку штурманові.
Дзвонив Юрій Ступа. Він про щось сповіщав і просив доповісти капітану.
— Гаразд, — заспокоїв його Стецько Мегерович. — Не гарячкуй, хлопче, ще раз уважно перевір: можливо, просто щось заїло. Ану, Куксо, стань до стерна, а ти, Гайовий, збігай в ехолотну! Довідайся, що там скоїлось.
Юрка я застав розгубленим.
— Нічого не розумію, — нервуючи, говорив він. — Звукові хвилі наростають. Враження таке, що вони оточують нас. Поглянь, стрічка ехограми зовсім почорніла, перетворилась на суцільну пляму.
Я відчув, як, вібруючи, несподівано затремтіли перетинки, підлога, апаратура в лабораторії.
Дрижання охопило корпус корабля. Воно діяло паралізуюче і не було схоже на вібрацію, що виникає внаслідок шторму та під час роботи суднових двигунів.
Тіло моє тремтіло, наливалося втомою, серце прискорено калатало. А десь із самої глибини єства піднімався, розпираючи груди, безпричинний жах.
Я помітив, що океанолог зблід. Його очі з розширеними зіницями виказували муку.
— О-ох! — зойкнув Юрій і, обм'якнувши, кулем повалився на підлогу.
— О! ох! — зойкнув Юрій і, обм'якнувши, кулем повалився на палубу.
Пересилюючи знемогу, я вибрався з лабораторії.
Палуба хитнулася, перед очима попливли темні кола. Невідчепний страх, настирливий і лютий, наповнив кожну клітину. Він керував усіма моїми вчинками, штовхав на безумство. Я в розпачі побіг палубою, сподіваючись знайти порятунок у воді, що манливо виблискувала довкола.
Останнє зусилля волі, переборюючи невидимого ворога, наказало: "Зупинись!"
Вітер сипонув в обличчя жменю бризок, і я, схаменувшись, міцно схопився за поручні.
Прохолодний дотик металу виявився рятівним — я повільно почав підніматися сходами.
Ось і ходова рубка, а в ній, розкидавши руки по підлозі, лежали непритомні капітан, начальник експедиції і Кукса.
Стецько Мегерович, зіпершись на тумбу гірокомпаса, стояв біля стерна.
За таких обставин довелося мені, матросу, зрівнятися з вами, штурмане! Бо Мегерович нині виконував обов'язки стернового. І виконував, треба сказати, погано: судно рискало з боку на бік. Та інакше й не могло бути — новоспечений матрос ледве тримався на ногах.
Якийсь всесильний магнітний вихор вивів з ладу навігаційні прилади. Компас не працював теж: замість 95° — курсу, якого слід було дотримуватись, стрілка під шкалою наближалася до позначки ста вісімдесяти градусів. Картушка магнітного компаса, минаючи румб за румбом, узагалі довільно описувала кола — і "Садко" незграбно завертівся на місці.
— Мегеровичу! Мегеровичу! — підбігши до стерна, схопив я за руку навігатора.