Бетлер нічого не відповів. Він підвівся і мовчки вийшов. Невдовзі до нас у відсік завітав містер Осел. Як не дивно, одному з нас запропонував разом із нирцями в гідрокостюмі вийти назовні з підводного будинку.
— Ну, ну, хто є бажань swim like a fish?[10]
Ми порадилися.
— Що скажеш, Кіме? — звернувся до командира Данило, — Погоджуватись на вояж?
— Усе це ризиковано, — сказав Кім Михайлович. — Нам треба триматися купи, але… але. Слід би попробувати й таке: якщо вони випустять нас на "подвір'я", — роздивитися, де що стоїть — пірнаючі блюдця, підводні скутери, наш дзвін. Можливо, викрадемо.
— Очінь-дуже вагайлітеся, руські Іваня, — квапив нас містер Осел.
— Що ж, спробуємо! — згодився Кім, — І першим піду я.
— Дозвольте мені, — звернувсь я до командира.
— Мені — теж, — подав голос Заєць.
— Ні, хлопці, — заперечив Кім Михайлович. — Що Альфред, що ти, Васько, ще слабуваті для такої мандрівки.
— Кіме, — рішуче мовив Данило. — Ти командир, тобі не можна відриватися од гурту. Дозволь мені.
Врешті Кім Михайлович погодився, щоб пішов Данило.
— Хлопці, — розповідав він, після короткочасної мандрівки повернувшись назад, — там ціле селище або місто! Набагато більші, як оцей, будинки, а то ще з'єднані між собою переходами велетенські круглі вежі. В одній із них горіло світло. Наближатися до неї не дозволили, але здалеку крізь ілюмінатор я все ж побачив: там повно-повнісінько голих, худючих людей. Голови у них поголені, а замість вух якісь схожі на сплюснуту консервну бляшанку кружала.
— Де той об'єкт? — поцікавився Кім Михайлович.
— Відразу за гаражем, — пояснив Данило.
— Так-ак, — за звичкою зважувати те, про що говоритиме, мовив командир. — Значить, загін для людей-риб. Ну, а все-таки, Даню, як же там прив'язані скутери й блюдця?
Данило розповів, що пірнаючих блюдець небагато, скутерів більше, і вони осторонь гаража — біля невеликої циліндричної споруди.
— До речі, коли ми поверталися, я бачив, як од вежі з переходами, в якій світилися ілюмінатори, відійшов скутер. Позад нього, тримаючись ніби за руль мотоцикла, плив акванавт. Швидко рухався. І я подумав: на такому скутері, якщо б його захопити, можна вибратися на поверхню.
— Можна… можна, — задумливо сказав Кім Михайлович. — Але ж… Ти розумієш, друже, випірнути без декомпресії — це загинути.
— Та воно-то так, — згодився Данило. — Страшнувато, хоч — двом смертям не бути, одної не минути.
— Авжеж!
Данилова "прогулянка", побачене ним і засмутило й окрилило нас. Ми не переставали думати, як звідси вирватися.
Розділ двадцять восьмий
"ПРОГУЛЯНКА" ТРИВАЄ
На "подвір'ї" "Баракуди", крім Альфреда, який і досі нездужав, ми побували всі. Після Данила пірнав Кім Михайлович, а сьогодні я.
— Мама міа! — сказав би штурман Сакало, побачивши те підводне поселення.
Кукса від страху, мабуть би, знепритомнів, а боцман, прокаркавши своє "кра, кра, кра!", плюнув би, як те він робить, чимось дуже обурений.
Коли мені пощастить вижити і я вернуся додому, всім розкажу — нехай знають: на світі ще багато невирваних з корінням бур'янів-нелюдів, хто марить спопелити в атомній пожежі планету. Марить і готується до цього.
Не зрозуміло, чим я сподобався містеру Ослу, а тільки він при всіх заявив:
— Ти хароша, Васька, руська Іваня — гуляй многа!
І відпустив мене з акванавтами майже на годину.
Ми одягли гідрокостюми, пройшли шлюзами вниз і спустилися у воду.
— Судячи з того, що "Баракуда" стоїть на півкілометровій глибині, а "Мурена" ще нижче і акванавти тривалий час працюють за межами будинку, ці варвари, — сказав Кім Михайлович, — освоїли вже немалі глибини.
Він розповів, що якихось два десятиліття тому американці споруджували підводні житла на незначній глибині. Так, біля Бермудських островів на вершині згаслого підводного вулкана за наказом командування військово-морських сил США, яке проводило експеримент по виживанню людини під водою, було поставлено помешкання — циліндр — на глибині п'ятдесят вісім з половиною метрів. Мілітаристів цікавила не фауна і не флора морського дна, не риба, яку вони, буцімто вивчаючи шляхи її переміщення, мітили. Вони "гралися" у війну: випробовували холодну й вогнепальну зброю, всілякі акустичні та гідролокаційні прилади, підводні скутери.
Уже тоді до своїх "наукових" експериментів американські вояки залучали морських тварин. Дресирований дельфін був вістовим — із поверхні моря приносив пошту, допомагав нирцям, які заблудилися. Давали доручення й морським левам.
— Не відомо, чи одержали нагороду нирці, — сказав Кім, — але дельфінові присвоїли звання почесного поштаря Сполучених Штатів Америки, зробили його популярним героєм.
З кожним роком "вчені" у військових мундирах проникали глибше й глибше в океан. І ось їхні поселення ми побачили на такій глибині, поселення, назви яких (хижі риби мурена й баракуда) говорять самі за себе.
Хазяї "Баракуди", мабуть, вважали нас цілком приреченими, кому звідси ніколи не вибратися. Інакше чого б вони, не криючись, так відверто показували своє господарство.
Ми перетнули "подвір'я", на якому я знову побачив в оточенні акванавтів голу людину. Не інакше, над нею було вчинено насилля — зроблено операцію із пересадкою їй риб'ячих або акулячих зябер. І взагалі вона перетворилася на водяну істоту, бо звичайна людина на такій глибині, де величезний тиск і низька температура, жити не могла б, тим паче — рухатися. Щоправда, рухи цього гомо акватікуса були мляві, безпорадні і якісь дивні — ніби то була не людина, а заводний механізм.
Акванавти, щоб нагнати на мене страху, дозволили впритул наблизитися до тієї людинориби.
Що то була за страшна істота! Ніби скляні. з неосмисленим поглядом очі. Руки автоматично гребли, хапаючи щось уявне перед собою. За вухами у водяної людини стирчали, стиснуті в "гармошку", широкі кружала — зябра. Хто вона, ця нещасна, понівечена істота? Американські специ заявили, що хірургічну операцію для заміни легенів на зябра краще робити тим, хто безнадійно хворий. Такий от гуманізм — хвору людину використовувати як непотріб! Але ми — з підводного дзвона, полонені "Баракуди", ми ж — здорові, проте містер Ікс недвозначно сказав, що і нам поставлять зябра…