Викрадений

Сторінка 62 з 65

Роберт Луїс Стівенсон

— Що сталося? — спитав він. — О такій порі ночі порядні люди не приходять з відвідинами, а з нічними птахами я не знаюсь. Що вас привело сюди? У мене є мушкетон.

— Це ви, містере Балфор? — кинув Алан у відповідь, одійшовши від дверей і дивлячись угору в темряву: — Будьте обережні з вашим мушкетоном. То паскудні штуки, коли стріляють.

— Що вам потрібно? І хто ви? — розгнівався дядько.

— Я не збираюсь вигукувати своє ім'я на всю околицю, —відповів Алан. — А що мене привело сюди — це інша справа, яка стосується вас більше, ніж мене. Коли ви бажаєте слухати, я перекладу її на музику й заспіваю вам.

— Що це за справа? — спитав дядько.

— Девід, — відповів Алан.

— Який Девід? — вигукнув дядько; голос його дуже змінився.

— Сказати вам прізвище? — спитав Алан.

Запала мовчанка, а потім дядько промовив з сумнівом у голосі:

— Мабуть, краще впустити вас.

— Я теж так вважаю, — погодився Алан, — Та річ іще в тому, чи схочу я заходити. Ось що я вам скажу. По-моєму, нам краще поговорити про нашу справу тут, на порозі; і ми [337] поговоримо тут або ж ніде. Попереджую вас, що я так само впертий, як і ви, до того ж я знатнішого походження.

Ця зміна тону збентежила Ебінізера. Поміркувавши, він сказав:

— Гаразд, гаразд. Хай буде по-вашому, — і зачинив вікно. Але він довгенько спускався сходами і ще довше відмикав двері, очевидно, шкодуючи, що погодився зійти вниз, і здригаючись від страху на кожному східці, перед кожною штабою і засувом. Нарешті ми почули рипіння завіс, дядько тихенько вислизнув з дверей і, побачивши, що Алан відступив на крок чи два, сів на верхньому східці ґанку, тримаючи мушкетон напоготові.

— А тепер, — попередив він, — не забувайте, що в мене в руках мушкетон; коли ви підійдете хоч на один крок, я вб'ю вас.

— Дуже люб'язно сказано, — кинув Алан.

— Ет, ет, — буркнув дядько. — Ваша поява не обіцяє нічого доброго, тому я повинен бути напоготові. А тепер, коли ми порозумілися, можете говорити про свою справу.

— Гаразд, — сказав Алан. — Якщо ви такий здогадливий чоловік, то, напевне, помітили, що я джентльмен-верховинець. Моє ім'я нітрохи не стосується справи, але володіння моїх родичів не дуже далеко від острова Мулу, про який ви, мабуть, чули. В тих місцях загинув корабель, і, коли наступного дня мій родич шукав уздовж берега викинуті на берег уламки корабля, то випадково натрапив на півмертвого хлопця. Він вернув його до тями, а потім разом з іншими джентльменами одвів у старий зруйнований замок, де з того часу й по сьогоднішній день вони витрачаються на його утримання. Мої друзі трохи дикуваті й не так добре знаються на законах, як деякі відомі мені люди. Довідавшись, що хлопець шляхетного походження і доводиться вам рідним небожем, містере Балфор, вони попросили мене побувати у вас і обговорити цю справу. Але, попереджую, коли ми не прийдемо до якоїсь угоди, то малоймовірно, що ви побачите його ще коли-небудь. Бо мої друзі, — додав він наївно, — не дуже забезпечені люди.

Дядько прокашлявся.

— Мене це мало турбує, — прохрипів він. — Я завжди був незадоволений ним і не маю ніякого бажання втручатись у цю справу.

— Так, так, — кинув Алан. — Я бачу, чого ви добиваєтесь. Ви прикидаєтесь, що вам байдуже до хлопця, щоб заплатити менший викуп.

— Ні, — похопився дядько. — Я кажу вам чисту правду. Мене зовсім не цікавить цей хлопець, і я не збираюсь платити [338] за нього викуп. Можете робити з ним, що завгодно, мені байдуже.

— Як, сер? — здивувався Алан. — Адже кров не водиця, чорт забирай! Та з самого тільки сорому ви не покинете напризволяще сина свого брата, а якби покинули і це стало б відомим, то вас би не дуже шанували у ваших краях.

— Мене й так не дуже люблять, — відказав Ебінізер. —А крім того, я не розумію, яким чином ця справа може стати відомою? У всякому разі не від мене. Ви й ваші друзі теж мовчатимете. Отже, це пуста розмова, мій любий, — додав він.

— Тоді Девід сам розкаже про все, — зауважив Алан.

— Яким чином? — насторожився дядько.

— А дуже просто, — пояснив Алан. — Мої друзі тримали вашого небожа в себе, поки була надія одержати за нього гроші; але, втративши її, вони, звичайно, випустять його на всі чотири вітри, і хай йому дідько!

— Ну й що з того? — знизав дядько плечима. — Мене це ніскільки не схвилює.

— Я так і думав, — мовив Алан.

— Чому? — поцікавився Ебінізер.

— Послухайте, містере Балфор, — відповів Алан, — з усього, що я чув, можна зробити два висновки: або ви любите Девіда й заплатите, щоб повернути його до себе, або ж у вас є якісь особливі причини не бажати його повернення, і тоді ви заплатите нам, щоб ми залишили хлопця в себе. Здається, перше вам не подобається, значить, ви хочете другого. Що ж, я дуже радий, бо я і мої друзі покладемо в кишеню добрі грошики.

— Я не розумію вас, — сказав дядько.

— Не розумієте? — ступив до нього крок Алан. — Тоді послухайте: ви не хочете, щоб цей хлопчисько повертався до вас, гаразд, що в такому разі з ним робити і скільки ви за це заплатите?

Дядько промовчав і неспокійно засовався на місці.

— Слухайте, сер! — закричав Алан. — Не забувайте, що я джентльмен, я ношу королівське ім'я і не прийшов сюди оббивати у вас пороги. Або ви негайно дасте мені ввічливу відповідь, або ж, присягаюся вершиною Ґленко, я всаджу у ваші нутрощі три фути криці.

— Гей, чоловіче, — вигукнув дядько, зводячись на ноги, —зачекайте хвилинку! Я звичайна людина, а не вчитель танців, і намагаюсь бути ввічливим, наскільки можливо. А ваші дикі слова ганьблять вас! Нутрощі, кажете! Невже я чекатиму зі своїм мушкетоном? — пробурчав він сердито.

— Порох і ваші старі руки проти блискучої сталі в руках Алана — те саме, що слимак у порівнянні з ластівкою, — сказав [339] Алан. — Поки ваш тремтячий палець знайде курок, руків'я моєї шпаги вже стирчатиме з ваших грудей.

— Чоловіче добрий, хіба ж я заперечую? — відказав дядько. — Говоріть, що хочете, робіть по-своєму, я не стану на перешкоді. Скажіть тільки, що вам потрібно, і ви побачите, що ми зможемо дійти згоди.

— От і чудово, сер, — промовив Алан. — Я не прошу у вас нічого, крім відвертості. Двома словами: ви хочете, щоб хлопця вбили, чи хай живе?