Під час його перебування в Лисих Горах усі домашні обідали разом, але всім було ніяково, і князь Андрій почував, що він гість, для якого роблять виняток, що він усім завдає клопоту своєю присутністю. Під час обіду першого дня князь Андрій, МИМОВОЛІ почуваючи це, був мовчазний, і старий князь, помітивши його вимушеність, теж понуро замовк і зразу по обіді пішов до себе. Коли ввечері князь Андрій прийшов до нього і, намагаючись розворушити його, став розповідати йому про кампанію молодого графа Каменського, старий князь несподівано почав розмову з ним про княжну Марію, осуджуючи її за її марновірство, за ЇЇ неприязнь до т-11е Воигіеппе, яка, за його словами, була одна по-справжньому віддані йому.
Старий князь казав, що коли він хворий, то лише від княжни Марії; що вона навмисно мучить і дратує його; що вона пестощами й дурними розмовами псує маленького князя Миколу.
З Війна і мир.
33
Старий князь знав дуже добре, що він мучить свою дочку, що життя її дуже тяжке, але знав також, що він не може не мучити її і що вона заслуговує на це. "Чому ж князь Андрій, який бачить це, мені нічого не каже про сестру?—думав старий князь.— Що ж він думає, що я лиходій чи старий дурень, без причини віддалився від дочки і наблизив до себе француженку? Він не розуміє, і тому треба пояснити йому, треба, щоб він вислухав",— думав старий князь. І він став пояснювати причини, з яких він не міг терпіти дурного характеру дочки.
— Якщо ви питаєте мене,— сказав князь Андрій, не дивдя-чись на батька (він вперше в житті осуджував свого батька),— я не хотів говорити, але якщо ви мене питаєте, то я скажу вам одверто свою думку щодо всього цього. Коли є непорозуміння і розлад між вами і Машею, то я ніяк не можу винити її — я знаю, як вона вас любить і поважає. Коли вже ви питаєте мене,— говорив далі князь Андрій, роздратовуючись, бо він завжди був готовий до роздратовання останнім , часом,— то я одно можу сказати: коли є непорозуміння, то причиною їх є нікчемна жінка, яка б не повинна була бути подругою сестри.
Старий спочатку застиглим поглядом дивився на сина і ненатурально відкрив усмішкою нову недостачу зуба, до якої князь Андрій не міг звикнути.
— Яка ж подруга, голубчику? Га? Вже переговорив! Га? Тату, я не хотів бути суддею,— сказав князь Андрій жовчним і жорстким тоном,— але ви викликали мене, і я сказав г завжди скажу, що княжна Марія не винна, а винні... винна ця француженка...
— А присудив!., присудив!—сказав старий тихим голосом і, як здалося князеві Андрію, збентежено, але потім раптом він схопився і закричав: — Геть, геть! Щоб духу твого тут не було!..
Князь Андрій хотів зараз же поїхати, але княжна Марія впросила його залишитися ще день. Цього дня князь Андрій не бачився з батьком, який не виходив і нікого не пускав до себе, крім т-11е Воигіеппе та Тихона, і питав кілька разів про те чи поїхав його син. Другого дня, перед від'їздом, князь Андрій пішов на синову половину. Здоровий, по матері кучерявий хлопчик сів йому на коліна. Князь* Андрій почав розказувати йому казку про Синю Бороду, але, не доказавши, замислився. Він думав не про цього гарненького хлопчика-сина в той час, як він його тримав на колінах, а про себе. Він з жахом шукав у собі і не знаходив ні каяття в тому, що він роздратував батька, ні жалю про те, що він (у сварці вперше в житті) їде від нього. Найголовнішим для нього було те, що він шукав і не знаходив тієї колишньої ніжності до сина, яку він сподівався викликати в собі, приголубивши хлопчика й посадивши його до себе на коліна.
— Ну, розказуй же,— мовив син. Князь Андрій, не відповідаючи йому, зняв його з колін і пішов з кімнати.
Тільки-но князь Андрій покинув свої щоденні заняття, а надто тільки-но він ввійшов у колишні умови життя, в яких він був ще тоді, коли був щасливий, нудьга життя охопила його з попередньою силою, і він поспішав якнайшвидше втекти від цих спогадів і знайти якнайшвидше яке-небудь діло.
— Ти остаточно їдеш, André? — спитала його сестра.
— Хвалити бога, що можу їхати,— сказав князь Андрій,— дуже шкодую, що ти не можеш.
— Нащо ти так говориш! — сказала княжна Марія.— Нащо ти це говориш тепер, коли ти їдеш на цю страшну війну, а він такий старийі M-lle Bourienne казала, що він питав про тебе...— Як тільки вона почала говорити про це, губи її затремтіли і сльози закапали. Князь Андрій одвернувся від неї і став ходити по кімнаті.
— Ах, боже мій! Боже мій! — сказав він.— І як подумаєш, що і хто — яка нікчема може бути причиною нещастя людей! — сказав він із злобою, що злякала княжну Марію.
Вона зрозуміла, що, говорячи про людей, яких він називав нікчемами, він мав на думці не тільки m-lle Bourienne, що спричиняла його нещастя, але й ту людину, яка погубила його щастя.
— André, про одно я прошу, я благаю тебе,— сказала вона, доторкуючись до його ліктя і сяючими крізь сльози очима дивлячись на нього.— Я розумію тебе (княжна Марія опустила очі). Не думай, що горе зробили люди. Люди — знаряддя його.— Еона глянула трохи вище голови князя Андрій, тим упевненим, звичним поглядом, яким дивляться на знайоме місце портрета.— Горе послав він, а не люди. Люди — його знаряддя, вони не винні. Якщо тобі здається, що хто-небудь винний перед тобою, забудь це і прости. Ми не маємо права карати. І ти зрозумієш щастя прощати.
— Якби я був жінкою, я б це робив, Marie. Це чеснота жінки. А мужчина не повинен і не може забувати і прощати,— сказав він, і, хоч він до цієї хвилини не думав про Курагіна, вся незігнана злість раптом піднялася в його серці. "Коли вже княжна Марія вмовляє мене простити, то значить, давно мені треба було покарати",— подумав він. І, не відповідаючи більше княжні Марії, він почав думати тепер про ту радісну, злобну хвилину, коли він зустріне Курагіна, який (він знав) перебуває в армії.
Княжна Марія благала брата почекати ще день, говорила про те, що вона знає, який нещасний буде батько, якщо Андрій поїде, не помирившись з ним; але князь Андрій відповів, що він, мабуть, незабаром приїде знову з армії, що неодмінно напише батькові і що тепер чим довше залишатися, тим більше роз'ятряться ці чвари.