1 — Молодим же він піткнувся битися з нами.
ніхто не міг зрозуміти, і про ше більшу марноту смерті, смислу якої не міг збагнути й пояснити ніхто з людей.
Імператор, не дочекавшись відповіді, одвернувся і, від'їжджаючи, звернувся до одного з начальників:
— Хай подбають про цих добродіїв і відвезуть їх до мого бівуаку; хай мій лікар Ларрей огляне їх рани. До побачення, князю Рєпнін,— і він, торкнувши коня, галопом поїхав далі.
На обличчі в нього було сяйво самовдоволення і щастя.
Солдати, шо принесли князя Андрія і зняли з нього золотого образка, якого навісила на брата княжна Марія і який трапився їм під руку, побачивши ласкавість у обходженні імператора з полоненими, поспішили повернути образка.
Князь Андрій не помітив, хто і як надів його знову, але на грудях у себе поверх мундира раптом побачив образок на дрібному золотому ланцюжку.
"Добре б це було,— подумав князь Андрій, глянувши на цей образок, що його з таким почуттям і побожністю навісила на нього сестра,— добре б це було, якби все було таким ясним і простим, як воно здається княжні Марії. Як добре було б знати, де шукати допомоги в цьому житті і чого чекати після нього там, за гробом! Який би щасливий і спокійний я був, коли б міг сказати тепер: господи, помилуй мене!.. Але кому я скажу це? Чи сила — невизначна, незбагненна, до якої я не тільки не можу звертатися, але якої я не можу висловити,— велике все чи нічого,— казав він сам до себе,— чи це той бог, якого ось тут, у цій ладанці, зашила княжна Марія? Нічого, нічого нема певного, крім марноти всього того, шо мені зрозуміле, і величі чогось незрозумілого, але найважливішого!"
Ноші рушили. При кожному поштовху він знову почував нестерпний біль; гарячка посилилася, і він починав марити. Ті мрії про батька, дружину, сестру та про майбутнього сина і ніжність, яку він почував уночі перед боєм, постать маленького, нікчемного Наполеона і над усім цим високе небо,— становили головну основу його гарячкових уявлень.
Тихе життя і спокійне родинне шастя в Лисих Горах уявлялись йому. Він уже втішався ним щастям, коли раптом з'являвся маленький Наполеон із своїм байдужим, обмеженим і щасливим від нещастя інших поглядом, і починалися сумніви, муки, і лише небо обіцяло заспокоєння. На ранок усі мрії змішалися і злилися в хаос і морок непритомності й забуття, які значно ймовірніше, на думку самого Ларрея, лікаря Наполеоновою, повинні були завершитися смертю, ніж одужанням.
— C'est un sujet nerveux et bilieux, — сказав Ларрей, — il n'en réchappera pas1.
Князя Андрія, серед інших безнадійних поранених, було здано на опікування жителіз.
і — Це суб'єкт нервовий і жовчний,— він не одужає.
ТОМ ДРУГИЙ
ЧАСТИНА ПЕРША
І
На початку 1806 року Микола Ростов повернувся у відпустку. Денисов їхав теж додому, у Воронеж, і Ростов умовив його їхати з ним до Москви й зупинитися в них у домі. На передостанній станції, зустрівши товариша, Денисов випив з ним три пляшки вина і, під'їжджаючи до Москви, хоч дорога була вибоїста, не прокидався, лежачи на дні перепряжних саней, біля Ростова, якого у міру наближення до Москви дедалі більше брала-нетерплячка.
"Чи скоро? Чи скоро? О, ці нестерпні вулиці, крамниці, калачі, ліхтарі, візники!" — думав Ростов, коли вже вони записали свої відпустки на заставі і в'їхали в Москву.
— Денисов, приїхали! Спить! — казав він, убім тілом подаючись уперед, наче він цим положенням надіявся прискорити рух саней. Денисов не озивався.
— Ось він ріг-перехрестя, де візник Захар стоїть; ось він І Захар, і все та ж коняка. Ось і крамничка, де пірники купували. Чи скоро? Ну!
— До якого будинку? — спитав ямщик.
— Та он наприкінці, до великого, як ти не бачиш! Це наш будинок,— казав Ростов,— та це ж наш будинок!
— Денисов! Денисов! Зараз приїдемо.
Денисов підвів голову, відкашлявся і нічого не відповів.
— Дмитре,— звернувся Ростов до лакея, що сидів на передку.— Це ж у нас світло?
— Авжеж, і в татуся в кабінеті світиться.
— Ще не лягали? Га? як ти думаєш?
— Дивися ж не забудь, зараз же вийми мені нову венгерку,— додав Ростов, обмацуючи нові в нього вуса.
— Ну-бо поганяй,— кричав він до ямщика.— Та прокинься ж, Васю,— звертався він до Денисова, який знову опустив голову.
— Та ну ж, паняй, три карбованці на горілку, паняй! — крикнув Ростов, коли вже сани були за три будинки від під'їзду. Йому здавалося, що коні стоять на місці. Нарешті сани взяли праворуч до під'їзду; над головою своєю Ростов побачив знайомий карниз із відбитою штукатуркою, ґанок, тротуарний стовп. Він на ходу вискочив з саней і побіг у сіни. Будинок так само стояв нерухомо, негостинно, наче йому було байдуже, хто приїхав до нього. В сінях нікого не було. "Боже мій! чи все гаразд?" — подумав Ростов, з завмиранням серця зупиняючись на мить і зараз же пускаючись бігти далі через сіни і знайомими, перекошеними східцями. Усе та ж сама дверна клямка, за нечистоту якої сердилася графиня, так само погано відчинялася. В передпокої горіла одна лойова свічка.
Старий Михайло спав на скрині. Прокіп, той дужий виїзний лакей, що 'за задок піднімав карету, сидів і плів з прутів личаки. Він глянув на двері, що відчинилися, і байдужий, сонний вираз його раптом змінився на захоплено-зляканий.
— Матінко рідна! Граф молодий! — вигукнув він, впізнавши молодого пана.— Що ж це? Голубчику мій! — І Прокіп, трясучись від хвилювання, кинувся до дверей вітальні, певно, для того, щоб повідомити, але, видно, передумав, вернувся назад і припав до плеча молодого пана.
— Здорові? — спитав Ростов, висмикуючи в нього свою руку.
— Хвалити бога! Усе хвалити бога! Щойно ось повечеряли! Дай на себе подивитися, ваше сіятельство!
— Усе цілком гаразд?
— Хвалити бога, хвалити бога!
Ростов, зовсім забувши про Денисова, не бажаючи нікому дати випередити себе, скинув шубу і навшпиньки побіг у темну велику залу. Усе те саме — ті ж ломберні столи, та ж люстра в чохлі; але хтось уже бачив молодого пана, і не встиг він добігти до вітальні, як щось навально, як буря, вилетіло з бічних дверей, обійняло стало цілувати його. Далі друга, третя така ж істота вискочила з других, третіх дверей; ще обійми, ще поцілунки, ще вигуки, сльози радості. Він не міг розібрати, де і хто тато, хто Наташа, хто Петя. Усі кричали, говорили й цілували його одночасно. Тільки матері не було серед них — це він пам'ятав.