XVI
— Вона приїхала гостювати до мене,— сказала княжна Марія.— Граф і графиня будуть цими днями. Графиня в жахливому стані. Але Наташі самій треба було бачити лікаря. її силоміць відіслали зі мною.
— Справді, чи є сім'я без свого горя? — сказав П'єр, звертаючись до Наташі.— Ви знаєте, що це було того самого дня, як нас звільнили. Я бачив його. Який був прекрасний хлопчик!
Наташа дивилась на нього, і у відповідь на його слова тільки більше відкрились і засвітилися її очі.
— 'Що можна сказати чи подумати на втіху? — сказав П'єр.— Нічого. Нащо було вмирати такому гарному, сповненому життя хлопчикові?
— Так, у наш час важко було б жити без віри...— сказала княжна Марія.
— Так, так. Оце істинна правда,— поспішно перебив П'єр.
— Чому? — спитала Наташа, уважно дивлячись в очі П'єру.
— Як чому? — сказала княжна Марія.— Сама думка про те, що чекає там...
Наташа, не дослухавши княжни Марії, знову запитливо подивилась на П'єра.
— І тому,— говорив далі П'єр,— що тільки та людина, яка вірить, що є бог, який керує нами, може перенести таку втрату, як Ц і... ваша,— сказав П'єр.
Наташа вже розтулила рота, бажаючи сказати щось, але раптом зупинилася. П'єр поспішив одвернутись від неї і звернувся знову до княжни Марії з запитанням про останні дні життя свого друга. Збентеження у П'єра тепер майже пройшло; але разом з тим він почував, що зникла вся його попередня вільність. Він почував, що над кожним його словом, вчинком тепер є суддя, суд якого дорожчий за суд усіх людей на світі. Він тепер говорив і говорячи враховував те враження, яке справляли його слова на Наташу. Він не говорив навмисне того, що могло б сподобатись їй; але хоч би що він говорив, він з її погляду судив себе.
Княжна Марія неохоче, як це завжди буває, почала розказувати про той стан, в якому вона застала князя Андрія. Але П'є-рові запитання, його збуджено неспокійний погляд, його тремтяче від хвилювання обличчя потроху змусили її вдатися в подробиці, які вона боялася для самої себе відновлювати в уяві.
— Авжеж, авжеж, так, так...— вимовляв П'єр, нагнувшись вперед усім тілом над княжною Марією і жадібно вслухаючись у її розповідь.— Так, так; то він заспокоївся? полагіднішав? Він так усіма силами душі завжди шукав одного — бути цілком хорошим, що він не міг боятися смерті. Вади, які були в ньому— якщо вони були,— походили не від нього. То він полагіднішав? — питав П'єр.— Яке щастя, що він побачився з вами,— сказав він до Наташі, раптом звертаючись до неї і дивлячись на неї повними сліз очима.
Наташине обличчя здригнулося. Зона нахмурилась і на мить опустила очі. З хвилину вона вагалася: говорити чи не говорити.
— Так, це було щастя,— сказала вона тихим грудним голосом,— для мене напевне це було щастя.— Вона помовчала.— І він... він... він казав, що бажав цього, в ту хвилину, як я прийшла до нього...
Голос у Наташі урвався. Вона почервоніла, стиснула руки на колінах і раптом, очевидно зробивши над собою зусилля, підвела голову і швидко почала говорити.
— Ми нічого не знали, коли їхали з Москви. Я не сміла спитати про нього. І раптом Соня сказала мені, що він з нами. Я нічого не думала, не' могла уявити собі, в якому він стані; мені тільки треба було бачити його, бути з ним,— говорила вона, тремтячи і задихаючись. І, не даючи перебивати с§бе, вона розповіла те, чого вона ще ніколи нікому не розповідала: все те, що вона пережила за ті три тижні їх подорожі та життя в Ярославлі.
П'єр слухав її з розтуленим ротом і не зводячи з неї своїх очей, повних сліз. Слухаючи її, він не думав ні про князя Андрія, ні про смерть, ні про те, що вона розповідала. Він слухав її і тільки жалів її за те страждання, яке вона переживала тепер, розказуючи.
Княжна, скривившись від бажання стримати сльози, сиділа біля Наташі і слухала вперше історію цих останніх днів любові свого брата з Наташею.
Ця болісна і радісна розповідь, видно, була необхідна для Наташі.
Вона розказувала найнезначніші подробиці поряд з найзаду-шевнішими таємницями і, здавалося, ніколи не могла закінчити. Кілька разів вона повторювала те саме.
За дверима почувся голос Десаля, який питав, чи можна Микол еньці ввійти попрощатися.
— Та от і все, все...— сказала Наташа. Вона швидко встала, в той час як входив Миколенька, і майже побігла до дверей, стукнулась головою об двері, прикриті портьєрою, і, застогнавши чи то від болю, чи то від печалі, вирвалася з кімнати.
П'єр дивився на двері, в які вона вийшла, і не розумів, чому він раптом зостався сам один на цілому світі.
Княжна Марія порушила П'єрову задуму, звернувши його увагу на небожа, який увійшов до кімнати.
Миколенькове обличчя, схоже на батькове, так вплинуло на П'єра в цю хвилину душевного розм'якшення, в якому він тепер перебував, що він, поцілувавши Миколеньку, поспішно встав і, витягнувши хусточку, відійшов до вікна. Він хотів попрощатися з княжною Марією, але вона затримала його.
— Ні, ми з Наташею не спимо іноді до третьої години; будь ласка, посидьте. Я скажу дати вечеряти. Підіть наниз; ми зараз прийдемо.
Перед тим, як П'єр вийшов, княжна сказала йому:
— Це вперше вона так говорила про нього.
XVII
П'єра провели до освітленої великої їдальні; через кілька хвилин почулися кроки, і княжна та Наташа увійшли до кімнати. Наташа була спокійна, хоч суворий, без усмішки, вираз тепер знову встановився на її обличчі. Княжна Марія, Наташа і П'єр однаково почували ту ніяковість, що звичайно буває після закінчення серйозної і задушевної розмови. Продовжувати попередню розмову неможливо; говорити про дрібниці — совісно, а мовчати неприємно,— бо хочеться говорити, а це мовчання здається нарочитим. Вони мовчки підійшли до столу. Офіціанти відсунули й підсунули стільці. П'єр розгорнув холодну серветку і, вирішивши урвати мовчанку, глянув на Наташу і княжну Марію. Обидві, очевидно, одночасно вирішили те саме: в обох у очах світилось задоволення життям і визнання того, що, крім горя, є й радощі.
— Ви п'єте горілку, графе? — спитала княжна Марія, і ці слова враз розігнали тіні минулого.
— Розкажіть же про себе,— сказала княжна Марія,— про вас розповідають такі неймовірні чудеса.