Після кожного нового удару все менше й менше випадкових можливостей життя залишалось для тих, яких ще не було вбито. Полк стояв у батальйонних колонах на відстані трьохсот кроків, але; незважаючи на те, всі люди полку перебували під впливом одного і того ж настрою. Всі люди полку однаково були мовчазні і понурі. Іноді чутно було між рядами гомін, але гомін цей замовкав щоразу, коли влучало ядро і лунав крик: "Ноші!" Більшу частину часу люди полку за наказом начальства сиділи на землі. Хто, знявши ківер, старанно розпускав і знову збирав зборки; хто сухою глиною, розтерши її в долонях, начищав багнета; хто розминав пояса і перетягав пряжку перев'язі; хто стараний розправляв і перегинав по-новому онучі й перевзувався. Деякі будували хатки з грудок ріллі або плели кошички зі стерні. Всі, здавалося, були цілком заглиблені в цю роботу. Коли ранило і вбивало людей, коли тягли ноші, коли наші повертались назад, коли видно було крізь дим великі маси ворога, ніхто зовсім не звертав уваги на все це. А коли вперед проїжджала артилерія, кавалерія, видно було рух нашої піхоти, схвальні зауваження чутно було з усіх боків. Але на найбільшу увагу заслуговували події зовсім сторонні, що ніяк не стосувалися бою. Наче увага цих морально змучених людей відпочивала на цих звичайних, життьових явищах. Батарея артилерії пройшла перед строєм полку. В одному з артилерійських ящиків підпряжний заступив посторонок. "Гей, підпряжний он!.. Виправ! Упаде... Ех, не бачать!.."—по всьому полку однаково вигукували з рядів. Іншого разу загальну увагу привернуло невеличке коричневе собача з твердо піднятим хвостом, яке, бозна-звідки взявшись, заклопотаним тюпцем вибігло перед ряди і раптом від близького удару ядра вискнуло і, підібравши хвоста, кинулося вбік. По всьому полку розляглося гигикання і вищання. Але такі розваги тривали хвилинами, а люди вже понад вісім годин стояли без їжі і без діла під незбутнім жахом смерті, і їхні бліді й насуплені обличчя все більше блідли й насуплювались.
Князь Андрій, так само, як і всі люди полку, блідий і насуплений, ходив туди й сюди по луці біля вівсяного лану від однієї межі до другої, заклавши назад руки і опустивши голову. Робити й наказувати йому нічого було. Все робилося само собою. Убитих відтягали за стрій, поранених відносили, ряди змикалися. Коли відбігали солдати, то вони зараз же поспішно повертались. Спочатку князь Андрій, вважаючи за свій обов'язок піднімати мужність солдатів і показувати їм приклад, походжав по рядах; але потім він переконався, що йому нема чому і нема чим учити їх. Усі сили його душі, так само, як і кожного солдата, були несвідомо спрямовані на те, щоб стриматися тільки
від споглядання жаху того становища, в якому вони були. Він ходив по луці, тягнучи ноги, і толочив траву, розглядаючи порох, що вкривав його чоботи; то він ходив великими кроками, намагаючись попадати в сліди косарів, залишені на луці, то лічив свої кроки і рахував, скільки разів він повинен пройти від межі до межі, щоб була верста, то обшморгував квіточки полину, що ростуть на межі, і розтирав ці квіточки в долоні і принюхувався до духовито-гіркого, міцного запаху. З усієї вчорашньої роботи думки не зосталося нічого. Він ні про що не думав. Він прислухався втомленим слухом усе до тих самих звуків, розрізнюючи свистіння польотів від гуркоту пострілів, поглядав на набридлі обличчя людей 1-го батальйону і чекав. "Ось вона... це знову до нас! — думав він, прислухаючись до свисту чогось, що наближалося з заслоненої царини диму.— Одна, друга! Ще! Влучило..." Він зупинився і подивився на ряди. "Ні, перенесло. А ось це влучило". І він знову починав ходити, намагаючись широко ступати, щоб за шістнадцять кроків дійти до межі.
Свист і удар! За п'ять кроків від нього копнуло суху землю і зникло ядро. Мимовільний холод пробіг по його спині. Він знову подивився на ряди. Певне, вирвало багатьох; велика юрма зібралась біля 2-го батальйону.
— Пане ад'ютант,— прокричав він,— накажіть, щоб не юрмилися.— Ад'ютант виконав наказ і підійшов до князя Андрія. З другого боку під'їхав на коні командир батальйону.
— Стережись! — пролунав зляканий крик солдата, і, як пташка, що сідає на землю, свистючи на швидкому польоті, за два кроки від князя Андрія, біля коня батальйонного командира, неголосно гупнула граната. Кінь перший, не дбаючи про те, гарно чи погано виявляти страх, пирхнув, звився, мало не скинувши майора, і відбіг убік. Жах коня передався людям.
— Лягай! — крикнув ад'ютант, припавши до землі. Князь Андрій нерішуче стояв. Граната, як дзига, вертілась і диміла між ним і лежачим ад'ютантом край ріллі і луки, біля куща полину.
— "Невже це смерть? — думав князь Андрій, зовсім новим, заздрим поглядом дивлячись на траву, на полин і на струминку диму, що вилася з верткого чорного м'ячика.— Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря..." — Він думав це і разом з тим пам'ятав, що на нього дивляться.
— Соромно, пане офіцер! — сказав він до ад'ютанта.— Який... — він не доказав. Одночасно почувся вибух, свист осколків ніби розбитої рами, душний запах пороху — ї князь Андрій рвонувся вбік і, піднявши вгору руки, впав на груди.
Кілька офіцерів підбігло до нього. З правого боку живота розходилась по траві велика пляма крові.
Викликані ополченці з ношами зупинилися позад офіцерів. Князь Андрій лежав на грудях, опустившись обличчям до трави, і важко, з хропінням, дихав.
— Ну, чого стали, підходь!
Селяни підійшли і взяли його за плечі й за ноги, але він жа-'лібно застогнав, і вони, переглянувшись, знову опустили його.
— Берись, клади,, все одно! — крикнув чийсь голос. Його вдруге взяли за плечі й поклали на ноші.
— Ой боже мій! Боже мій! Що ж це?.. Живіт! Це кінець! Ой боже мій!—чутно було між офіцерами.— На волосину повз вухо продзижчала,— казав ад'ютант: Селяни, приладнавши ноші на плечах, поспішно рушили стежкою, яку вони ж таки протоптали, до перев'язочного пункту.
— В ногу ідіть!.. Е!.. мужва! — крикнув офіцер, зупиняючи за плечі селян, які нерівно йшли і струшували ноші.
— Підладнуйся, чи як там, Хведоре, гов, Хведоре,— казав передній селянин.