Війна і мир (том 3)

Сторінка 36 з 129

Лев Толстой

Тцхон приніс з офіціантом ліжко і почав встановлювати.

— Не так, не так! — вигукнув князь і сам посунув на чверть далі від кутка, і потім знову трошки ближче.

"Ну, нарешті все переробив, тепер відпочину",— подумав князь і дав Тихонові роздягати себе.

Досадливо скривляючись від зусиль, які треба було робити, щоб скинути каптан та штани, князь роздягнувся, важко опустився на ліжко і неначе задумався, презирливо дивлячись на свої жовті, висхлі ноги. Він не задумався, а він барився перед зусиллям, яке мав зробити, щоб підняти ці ноги й пересунутися на ліжку. "Ох, як тяжко! О, хоч би скоріше кінчилися ці обов'язки і щоб ви відпустили мене!"—думав він. Він зробив, підібравши губи, двадцятитисячний раз це зусилля і ліг. Але тільки-но він ліг, як раптом усе ліжко рівномірно заходило під ним вперед і назад, наче важко дихаючи і штовхаючись. Це бувало з ним майже щоночі. Він розплющив очі, що були заплющились.

— Нема спокою, прокляті!—пробурчав він з обуренням на когось. "Так, так, ще важливе щось було, дуже щось важливе я приберіг собі на ніч у ліжку. Засувки? Ні, про це сказав. Ні, щось таке, щось у вітальні було. Княжна Марія щось плела. Десаль щось — цей дурень — говорив. У кишені щось — не згадаю".

— Тишка! про що за обідом розмовляли?

— Про князя Михайла...

— Мовчи, мовчи.— Князь заляскав рукою по столу.— Ага, знаю, лист князя Андрія. Княжна Марія читала. Десаль щось про Вітебськ казав. Тепер прочитаю.

Він велів вийняти листа з кишені і присунути до ліжка столик з лимонадом та витушкою — восковою свічкою і, надівши окуляри, почав —читати. Тепер тільки в тиші ночі, при тьмяному світлі з-під зеленого ковпака, він, прочитавши листа, вперше на мить зрозумів його значення.

"Французи у Вітебську, по чотирьох переходах вони можуть бути біля Смоленська; може, вони вже там".

— Тишка!—Тихон схопився.— Ні, не треба, не треба! — прокричав він. *

Він сховав листа під свічник і заплющив очі. І йому уявився Дунай, ясний полудень, очерети, російський табір, і він входить, він, молодий генерал, без жодної зморшки на обличчі, бадьорий, веселий, рум'яний, у мережаний намет Потьомкіна, і пекуче почуття заздрості до улюбленця, таке ж сильне, як і тоді, хвилює його. І він згадує всі ті слова, що сказано було тоді при першому побаченні з Потьомкіним. І в його уяві постає, з жовтавим тілистим обличчям, невисока, опасиста жінка — матїнка-їм-ператриця, її усмішки, слова, коли вона вперше, приголубивши, прийняла його, і згадується її ж таки обличчя на катафалку й та сутичка з Зубовим, що сталася тоді при її домовині за право підходити до її руки.

"Ох, скоріше, скоріше повернутись до того часу, і щоб теперішнє все закінчилось якнайшвидше, якнайшвидше, щоб дали вони мені спокій!"

IV

Лисі Гори, маєток князя Миколи Андрійовича Волконського, були за шістдесят верст від Смоленська, позад нього, і за три версти від Московського шляху.

Того ж вечора, як князь давав накази Алпатичу, Десаль, зажадавши від княжни Марії побачення, сказав їй, що князь, будучи не зовсім здоровим, не вживає ніяких заходів для своєї безпеки, а з листа князя Андрія видно, що перебування в Лисих Горах небезпечне, тому він уклінно радить їй самій написати з Алпатичем листа до начальника губернії в Смоленськ з просьбою повідомити її про стан справ та про міру небезпеки, що загрожує Лисим Горам. Десаль написав для княжни Марії листа до губернатора, якого вона підписала, і листа цього було віддано Алпатичу з наказом подати його губернаторові, і, в разі небезпеки, повернутися якнайшвидше.

Одержавши всі накази, Алпатич, у білому пуховому капелюсі (князівський подарунок), з палицею, так само, як князь,, вийшов у супроводі домашніх сідати у бричку з шкіряною халабудкою, запряжену тройкою гладких буланих коней.

Дзвінок був підв'язаний, бубонці закладені папірцями. Князь нікому не дозволяв у Лисих Горах їздити з дзвінком. Але Алпатич любив дзвінки та бубонці в далекій дорозі. Придворні Алпа-тича, земський, конторник, куховарка — чорна, біла, дві бабиг хлопчик-козачок, кучери та різні двораки проводили його.

Дочка вмощувала за спину й під нього ситцьові пухові, подушки. Своякиня-бабуся потай ткнула клуночок. Один з кучерів підсадив його під руку.

— Ну, ну, баб'яче збирання! Баби, баби! — пихкаючи, сказав скоромовкою Алпатич так само, як казав князь, і сів у бричку. Давши останні накази про роботу земському і в цьому вже не наслідуючи князя, Алпатич скинув з лисої голови капелюха й перехрестився тричі.

— Ви, коли що... ви верніться, Якове Алпатичу; ради Христа, нас пожалій,— прокричала до нього дружина, натякаючи на чутки про війну та про ворога.

— Баби, баби, баб'яче збирання! — промовив Алпатич сам до себе й поїхав, оглядаючи круг себе лани, де з пожовклим житом, де з густим, ще зеленим вівсом, де ще чорні, які тільки починали двоїти. Алпатич їхав, милуючись незвичайним урожаєм ярових цього року, приглядаючись до смужок житніх гін, на яких де-не-де починали зажинати, і хазяйновито міркував про поЬів та збирання і про те, чи не забуто якого князівського наказу.

Двічі погодувавши дорогою, надвечір 4 серпня Алпатич приїхав до міста.

По дорозі Алпатич зустрічав і випереджав обози та війська. Під'їжджаючи до Смоленська, він чув далекі постріли, але звуки не вразили його. Найдужче вразило його те, що, наближаючись до Смоленська, він бачив прекрасний лан вівса, *що його якісь солдати косили, видно, на корм і по ньому стояли табором; ця обставина вразила Алпатича, але він незабаром забув її, думаючи про свою справу.

Всі інтереси Алпатичевого життя вже понад тридцять рокіз були обмежені лише волею князя, і він ніколи не виходив з цього кола. Все, що не стосувалось виконання князевих наказів, не тільки не цікавило Алпатича, але й не існувало для нього.

Алпатич, приїхавши увечері 4 серпня до Смоленська, зупинився за Дніпром у Гаченському передмісті, па заїжджому дворі Ферапонтова, в якого він вже тридцять років мав звичку зупинятися. Ферапонтов дванадцять років тому, з легкої руки Алпатича, купив гай у князя, почав торгувати, і тепер мав) дім, заїжджий двір та борошенну крамницю в губернії. Ферапонтов був товстий, чорний, червоний сорокалітній чоловік, з товстими губами, з товстою гулею-носом, такими ж гулямч над чорними, насупленими бровами і з товстим пузом.