Наташа сиділа, витягнувшись, допитливо і прямо дивлячись то на батька, то на П'єра.
П'єр почував на собі її погляд і силкувався не оглядатись. Графиня несхвально і сердито похитувала головою проти кожного урочистого вислову маніфесту. Вона в усіх цих словах бачила тільки те, що небезпеки, які загрожують її синові, ще не скоро припиняться. Шиншин, склавши рота в глузливу усмішку, очевидно приготувався глузувати з того, що перше трапи* їься для глузування: з Сониного читання, з того, що скаже граф, навіть із самої відозви, якщо не трапиться кращого приводу.
Прочитавши про небезпеки, що загрожують Росії, про надії, які покладає государ на Москву й особливо на славнозвісне дворянство, Соня з тремтінням голосу, що походило переважно від уваги, з якою її слухали, прочитала останні слова: "Ми не забаримося самі стати посеред народу свого в цій столиці та в інших держави нашої місцях для наради і керування всіма нашими ополченнями, як тими, що нині перепиняють шляхи ворогові, так і заново упорядженими на поразку оного, скрізь, де тільки з'явиться. Хай же окошиться загибель, в яку він гадає ввергнути нас, на голові його, і визволена від рабства Європа хай звеличить ім'я Росії!"
— Оце так! — вигукнув граф, розплющуючи мокрі очі і кілька разів уриваючи мову від сопіння, неначе до носа йому підносили пляшечку з міцною оцтовою сіллю.— Тільки хай скаже государ, ми все пожертвуємо і нічого не пошкодуємо.
Шиншин ще не встиг сказати вже підготовленого жарту на графів патріотизм, як Наташа схопилась зі сзого місця й підбігла до батька.
— Який чудесний цей тато! — промовила вона, цілуючи його, і знову глянула на П'єра з тим несвідомим кокетством, що повернулось до неї разом з її жвавістю.
— Оце патріотка! — сказав Шиншин.
— Зовсім не патріотка, а просто...— ображено відповіла Наташа.— Вам усе смішно, а це зовсім не жарти...
— Які ж'арти! — повторив граф.— Хай він тільки слово скаже, ми всі підемо... Ми не німці які-небудь...
— А помітили ви,— сказав П'єр,— що сказано: "для наради".
— Ну вже хоч би там для чого...
В цей час Петя, на якого ніхто не звертав уваги, підійшов до батька і, весь червоний, ламким, то тонким, то грубим голосом, сказав:
— Ну, тепер, татусю, я категорично скажу — і матусю теж, як хочете,— я категорично скажу, що ви пустите мене на військову службу, бо я не можу... от і все... )
Графиня з жахом звела очі до неба, сплеснула руками й сердито звернулася до чоловіка:
— От і договорився! —сказала вона.
Але граф у ту ж хвилину переборов хвилювання.
— Ну, ну,— оказав він.— От воїн іще! Дурощі оці кинь: вчитися треба.
— Це не дурощі, татусю. Оболенський Федя молодший за мене і теж іде, а головне, все одно я зовсім не можу вчитись тепер, коли...— Петя зупинився, почервонів до поту і промовив-таки: — коли вітчизна в небезпеці.
— Годі, годі, дурощі...
— Таж ви самі сказали, що всім пожертвуємо.
— Петю! Я тобі кажу, замовкни,— крикнув граф, оглядаючись на дружину, яка, збліднувши, дивилася застиглим поглядом на меншого сина.
— А я вам кажу. Ось і Петро Кирилович скаже...
— Я тобі кажу — дурниці, ще молоко не обсохло, а на військову службу хоче! Ну, ну, я тобі кажу,— і граф, узявши з собою папери, мабуть, щоб іще раз прочитати в кабінеті перед відпочинком, пішов з кімнати.
— Петре Кириловичу, що ж, ходім покурити... П'єр був збентежений і нерішучий. Незвично-блискучі і жваві Наташині очі, безперестанно, раз у раз більше ніж привітно повертаючись на нього, викликали в нього цей стан.
— Ні, я, здається, додому поїду...
— Як додому, та ви ж вечір у нас хотіли... І так рідко почали бувати. А ця моя...— сказав добродушно граф, показуючи на Наташу,— тільки при вас і весела...
— Справді, я й забув... Мені неодмінно треба додому... Справи...— поспішно сказав П'єр.
— Ну то до побачення,— сказав граф, зовсім виходячи з кімнати.
— Чого ви їдете? Чого ви розстроєні? Чого?..—спитала П'єра Наташа, з викликом дивлячись йому в очі.
"Того, що я тебе люблю!" — хотів він сказати, але він не сказав цього, до сліз почервонів і опустив очі.
— Тому, що краще мені рідше бувати у вас... Тому... ні, просто в мене справи...
— Чому? Ні, скажіть,— рішуче почала Наташа і раптом замовкла. Обоє вони злякано і збентежено дивились одне на одного. Він спробував усміхнутися, але не міг: усмішка його виявила страждання, і він мовчки поцілував її в руку і вийшов. г
П'єр вирішив сам з собою не бувати більш у Ростових.
Петя, після категоричної відмови, яку він дістав, пішов до своєї кімнати і там, замкнувшись від усіх, гірко плакав. Усі вдали, що нічого не помітили, коли він до чаю прийшов мовчазний і понурий, з заплаканими очима.
Другого дня приїхав государ. Кілька чоловік двораків Ростових відпросилися піти подивитись на государя. Цього ранку Петя довго одягався, причісувався і припасовував комірці так, як у великих. Він хмурився перед дзеркалом, робив жести, знизував плечима і нарешті, нікому не сказавши, надів кашкета й вийшов з дому з чорного ґанку, пильнуючи, щоб його не помітили. Петя вирішив іти просто до того місця, де був государ, і просто пояснити якому-небудь камергерові (Петі здавалося, що государя завжди оточують камергери), що він, граф Ростов, незважаючи на свою молодість, бажає служити вітчизні, що молодість не може бути перепоною для 'Відданості і що він готовий... Петя, тоді як він збирався, приготував багато прекрасних. слів, які він скаже камергерові.
Петя розраховував на успіх свого представлення государеві саме тому, що він дитина (Петя думав навіть, як усіх здивує його молодість), а разом з тим у припасовуванні своїх комірців, у зачісці і в статечній повільній ході він хотів удати з себе стару людину. Але чим далі він ішов, чим більше його розважав, усе прибуваючи і прибуваючи біля Кремля, народ, тим більше він забував дотримувати статечності й повільності, властивих дорослим людям. Підходячи до Кремля, він уже почав дбати про те, щоб його не заштовхали, і рішуче, з загрозливим виглядом виставив по боках лікті. Але в Троїцьких воротях, незважаючи на всю його рішучість, люди, які, мабуть, не знали, з якою патріотичною метою він ішов до Кремля, так притисли його до стіни, що він мусив скоритися й зупинитись, поки у ворота з гудучим під склепінням звуком проїжджали екіпажі. Біля Петі стояла жінка, лакей, два купці і відставний солдат. Постоявши якийсь час у воротях, Петя, не дочекавшись, поки проїдуть усі екіпажі, раніш за інших хотів рушити далі і почав рішуче орудувати ліктями; але жінка, що стояла навпроти нього і що на неї першу він наставив свої лікті, сердито крикнула на нього: